Онтологічні засади концепції біологічного часу

Одним із першочергових завдань філософії сучасної науки є створення нової методологічної бази, яка б давала можливості для досліджень, адекватних програмним ідеям постнекласичної науки: ідеям еволюціонізму та історизму, ідеї надання гуманістичного виміру науково-технічному розвитку. Картезіанська методологія з її розділенням світу на “суб’єкт” і “об’єкт” та принципом суб’єктивної достовірності зазнає критики ще із середини ХХ століття [1], хоча, з іншого боку, бурхливий розвиток природничих наук і техніки має своїм підґрунтям саме ті настанови, що були сформульовані Р. Декартом. Як зазначає Розеншток-Хюсі, техногенне суспільство зі всіма своїми зручностями, вадами, прикрощами, спокусами і кризами виросло із прагнення “перетворити темний хаос природи в предмети, які можна підкорити собі за допомогою розуму” [2]. Цим самим світ було розділено на “об’єктивну природну реальність” і “суб’єктивний внутрішній світ” людських переживань. “ “Cogito ergo sum” створило дистанцію між людиною і природою” [3].

За останні півстоліття значно виріс інтерес до проблематики часу, як серед науковців, так і у філософській спільноті. Характеризуючи зміни в онтологічних принципах дослідження, які відбуваються в сучасному природознавстві, відомий методолог науки В. С. Стьопін вказує, що на даному етапові розвитку наукового знання “виникають нові розуміння категорії простору і часу (врахування історичного типу системи, ієрархії просторово-часових форм)” [4]. В даній статті розглядаються онтологічні засади сучасної наукової концепції біологічного часу, яка на сьогодні стала концептуальним полем для впровадження новітніх методологічних принципів. Основні увагу надано питанням об’єктивності та направленості часу в біологічних системах.

Концепція біотемпоралізму стала тим концептуальним полем, яке не тільки дозволяє аналізувати проблему часових відношень в живій природі, а і тим, на якому стає можливим синтез еволюційних, структурно-функціональних, етологічних, екологічних та інших уявлень із різних галузей біології. Проблема часової організації біологічних систем є наскрізною для всіх рівнів біологічної організації: від молекулярного до біосферно-космічного, тому в межах зазначеної концепції відбувається інтерпретативний синтез всього біологічного і метабіологічного знання. Це є цілком закономірним, адже, центральні філософські проблеми, такі як проблема сутності живого, потребують пошуку точок міждисциплінарної інтеграції на тлі дуже диференційованого, вузько спеціалізованого наукового знання. Більш того, зазначена концепція містить у собі також можливості для широкого впровадження ідей з інших сфер природничого знання, наприклад, ідей синергетики, нелінійного мислення, застосування методів системології і т. п. Таким чином, сучасна концепція біологічного часу є яскравим прикладом розвитку загальних тенденцій парадигми постнекласичної науки: реалізації міждисциплінарного, плюралістичного, комплексного підходу та проблемно-орієнтованої форми дослідницької діяльності.

В середині 20-х років ХХ століття Мартін Хайдеґер, спостерігаючи й переживаючи сучасні йому революційні зміни в методологічних установках природознавства, писав: “Біологи намагаються відійти від упереджень, завдяки яким живе досі осягали в якості тілесної речі і, отже, визначали механістично… Тепер же зусилля біологів спрямовані на те, щоб нарешті досягти ясності стосовно смислу цього сущого – “живе”, “організм”, – щоб на цій основі знайти дороговказ для конкретного дослідження” [5]. На сьогодні ці слова не втратили своєї актуальності.

Прикметною в цьому відношенні є книжка засновника квантової механіки Ервіна Шредингера “Що таке життя з точки зору фізики?” [6]. Ця праця є яскравим прикладом дослідження біологічних об’єктів з позицій класичної фізики (класичної – у розумінні В. Стьопіна). В цьому випадку біологічний об’єкт (організм, клітина, молекула ДНК) розглядаються дійсно в якості “тілесної речі”, яку можна звести до матеріальної точки і розглядати у складі простої системи, де є заданими всі параметри і строго визначені взаємовідношення між елементами. Звідси випливає і спрощений, механістичний погляд на живий організм: “Коли ми кажемо про шматок матерії, що він живий? Коли він продовжує “робити що-небудь”, рухатися, обмінюватися речовинами з оточуючим середовищем і т. д. – і все це протягом більш тривалого часу, ніж за нашими очікуваннями міг би робити неживий шматок речовини за подібних же умов” [7]. З цих же позицій можна описати і людину: “ “я”, взяте в найбільш широкому значенні цього слова – тобто кожний свідомий розум, який коли-небудь казав або відчував “я”, – є не чим іншим, як суб’єктом, що може керувати “рухом атомів” згідно законів природи” [8]. Нарешті, як девіз редукціонізму звучать слова: “явна нездатність сучасної фізики і хімії пояснити такі явища* абсолютно не дає ніяких підстав мати сумнів, що вони можуть бути пояснені цими науками” [9].

Звичайно, не всі науковці того часу (праця Шредингера вийшла англійською у 1943 р.), як біологи, так і фізики, поділяли такі погляди. Але все ж, існувала віра (залишки якої живуть і досі) в те, що живий організм – це “набір атомів”, а кохання можна дослідити “за допомогою мікроскопу”. На шляху біохімії і біофізики було зроблено багато блискучих відкриттів, але свідомо чи неусвідомлено дослідники вірили в те, що, саме зазирнувши у шпаринку мікросвіту, вдасться підгледіти принципи, що керують процесами живого.

Біологія все більше заглиблюється в тонку будову живих організмів, біохімія і молекулярна біологія дійшли до межі, за якою живе і неживе не можна розрізнити за сутнісними ознаками; об’єктами біологічних досліджень стають все нові й нові структури клітинного, субклітинного та молекулярного рівня. Між цим, біологічне знання знаходиться ще досить далеко від відповіді на питання про сутність живого.

Довгий час природничники намагалися відшукати той базовий, еталонний рівень матеріальної організації, який дозволив би універсалізувати природу, віднайти загальні закономірності, які б пояснювали функціонування всіх наступних або попередніх структурних рівнів. Прикметним є те, що в докласичний період розвитку науки таким базовим рівнем був космос, або верховне божество, деміург, тобто найвищий рівень. Класична фізика почала шукати основи у мікросвіті, на рівні атомів, елементарних часточок. На сьогодні вчені дійшли висновку, що за базовий можна брати будь-який рівень, але кожен із них буде специфічним, а не універсальним. При цьому методологічний принцип дослідження цілого шляхом розбиття його на частини має доповнюватися синтезом у зворотному напрямку. Пошук онтологічних засад такого синтезу призвів до нового змістовного осмислення ідеї континууму, що в свою чергу змусило дослідників звернутися до таких категорій як “простір” і “час”.

Парадигма постнекласичної науки взяла на озброєння ідею континууму, яка поєднує в собі уявлення про динамічний розвиток об’єкта та його статичні характеристики, ідеї становлення та системного опису, методологічні принципи структурно-функціонального аналізу. “Під просторово-часовим континуумом розуміється така неперервність взаємопереходів простору і часу одне в одне, завдяки якій забезпечується розвиток змісту й умови самопородження об’єктів. Будь-яка сфера буття передбачає специфіку свого континуума, що і визначає її якісну своєрідність і унікальність.” [10]. Для з’ясування генези концепції біотемпоралізму та її функціонування, в цьому визначенні континууму для нас важливим є останнє твердження, яке є обґрунтуванням засад розуміння специфіки біологічного простору-часу як онтологічної умови розгортання та актуалізації життєвих процесів. Процеси життя охоплюють багато рівнів матеріальної організації: від молекулярного (і, напевно, більш глибинних рівнів) до біосферного. Ідея континууму є точкою синтезу просторово-часових уявлень різних галузей біології: молекулярної біології, біохімії, генетики, фізіології, екології, еволюційного вчення тощо, яка дозволяє в інтегрованому вигляді представити загальні сутнісні характеристики живого.

В біологічних науках із дослідженням часових відношень у живих системах пов’язують надії на з’ясування сутності понять “життя”, “живий організм”. Ціла низка результатів експериментальної і теоретичної біології [11] дають підстави для обґрунтування тієї ідеї, що саме особливості в часовій організації біологічних систем визначають їх специфіку. Існування континууму живого пов’язане з неперервним самоформуванням і самовідтворенням специфічного алгоритму зміни життєвих фаз, поколінь, видів, реалізації певних механізмів підтримання гомеостазу на кожному етапі. При цьому він забезпечує не тільки внутрішню неперервність, а і відносну завершеність живого як особливої специфічної природної форми буття. Таким чином, концепція специфіки біологічного часу формується в лоні спроб адекватної інтерпретації емпіричного матеріалу, з одного боку, та намаганнями представити певні відношення дійсності, з іншого. В першому випадку ця теоретична конструкція виконує інструментальну функцію, в другому – вона виходить на такі класичні наукові орієнтири раціонального пізнання як істинність, об’єктивність, реальність. Тобто, окрім чисто практичної, інструментальної користі, концепція біологічного часу має також філософське значення.

Таке розведення функцій пов’язане із двоїстим семантичним навантаженням самого поняття “час”. По-перше, час – це параметр, так само, як довжина, маса, імпульс і таке інше. В цьому випадку час є засобом кількісного опису мінливості досліджуваного об’єкту за допомогою співвіднесення із мінливістю еталонного об'єкта (годинником). По-друге, поняття “час” передбачає експлікацію природи динамічної мінливості світу і виступає, таким чином, філософською категорією.

Проблема кількісного опису мінливості є питанням, як співвіднести зміну і число. Зауважимо, що традиції класичної науки пов’язують структуру часових відношень об’єктів з уявленнями про порядок і числову вісь, завдяки чому відбувається змішування понять “простір” і “час”. На цю гностичну особливість вказував А. Бергсон: “Ми уявляємо собі час як послідовність однорідних станів, як неперервну лінію, частини якої торкаються, але не проникають одна в іншу” [12]. Для Бергсона “очищення” ідеї часу від просторових уявлень є передумовою відкриття тривалості, де кожний теперішній момент часу якісно відмінний від попереднього і, разом з цим, містить в собі і попередній, і наступний моменти.

З іншого боку, у співвіднесенні уявлень про час і числову вісь деякі автори вбачають підставу для виокремлення різноякісних часових модальностей: “Можливо, саме завдяки тому, що при зображенні часу як системи, структура самого часу зазвичай співвідноситься тільки з уявленнями про порядок, який має місце в натуральному ряді чисел, і виникла потреба введення уявлень про множинність часів, розділення його на біологічний, психологічний, історичний, екзистенціальний, соціальний час і т. п.” [13]. Погоджуючись із наведеними міркуваннями, додамо, що необхідність введення різних часових модальностей виникла з бачення явної відсутності збігу всіх властивостей ряду натуральних чисел із темпоральними властивостями природних систем. З цієї відсутності збігу випливає ряд проблем, що стосуються організації часу в природних системах та його властивостей, наприклад, проблеми універсальності, дискретності, однорідності, зворотності, обмеженості, розмірності. На тлі цих загальних проблем постають проблеми прикладного, дескриптивного характеру, наприклад, як описувати нерівномірність ходу власного часу систем.

В проблемі виокремлення часових модальностей існує також і суто формальний аспект. Річ в тому, що класифікація природознавства базується на основі виділення різних форм руху матерії. Цей бік справи дає деяким дослідникам заперечувати якісну специфіку в часовій організації систем різних рівнів, наприклад, якісні відмінності фізичної та біологічної темпоральної організації [14]. Таку точку зору можна вважати відлунням прагнень класичної науки знайти єдину спільну мову для опису всіх явищ, знайти той “фундаментальний рівень опису”, який би дав науковцям ключ до всієї природи.

Розглядаючи час як категорію, ми стикаємося із проблемами іншого порядку, які стосуються перш за все з’ясування онтологічного та гносеологічного статусу часу. Це проблеми реальності часу, субстанційності, залежності часу від матерії. Більшість з подібних проблем ведуть свою історію ще з античних часів, а концептуальні зміни в розвитку природничих наук часто напряму пов’язані з переосмисленням статусу часових відношень між складовими елементами світобудови.

Біологія, маючи об’єктами своїх досліджень живі організми, включаючи людину, знаходиться на перетині двох шляхів вивчення часу: часу природознавства й часу людського буття. Біологічні науки дають багатий емпіричний матеріал і для уявлень про часові відношення дійсності, і для різноманітних теорій фізіології та психології часосприйняття. Тобто, з одного боку, біологія вивчає структуру часової організації біологічних систем, а, з іншого боку – орієнтацію живих організмів по часових трендах. В цей же час, біологія містить ряд проблем, які потребують комплексного розв’язання, із залученням даних із різних областей природничого й гуманітарного знання. Такою проблемою, наприклад, є численні спроби побудови моделі пам’яті, яку пов’язують із феноменом часу. Протягом декількох десятиліть дослідники шукали в живому об’єкті найбільш базові елементи, які б можна було ідентифікувати як найпростіші носії такої інтегративної властивості, як пам’ять. Наразі, такі носії і досі не знайдені, а перед природничниками постала методологічна задача співвіднесення властивостей частин і цілого.

Опис часових відношень природних систем є невід’ємною складовою наукової картини світу. В цьому плані важливою є проблема об’єктивності часу: час – це реалія чи конвенція (ілюзія)? Іноді цю проблему формулюють так: “чи існує час і часові властивості поза і незалежно від людської свідомості, від діяльності людини і людства?” На перший погляд, ця проблема не може бути розв’язаною в межах емпіричної науки: адже, щоб дістати точну відповідь на це питання, потрібно вести дослідження, перебуваючи поза межами власної свідомості. Здійснення такої можливості видається невірогідним, принаймні на теперішньому етапові розвитку науки і технології. Проте, діалектика часової організації полягає в тому, що час виконує не тільки функцію фіксації залежностей навколишнього світу, але і функцію впорядкування, узгодження думок і почуттів світу внутрішнього. Обидві ці функції нерозривно поєднані між собою: повнота охоплення людиною подій навколишнього світу певним чином залежить від інтроспективного осмислення власної екзистенції. На позначення особливої причетності людини до зовнішнього світу, її співбуття з ним М. Хайдеґер вводить термін “присутність”: “Присутність має швидше за своїм способом бути тенденцію розуміти своє буття із того сущого, до якого воно по суті постійно і найближче відноситься” [15].

Проблема реальності часу як раз і постає при з’ясуванні співвідношення об’єкта, який відображається у свідомості, і засобом цього відображення, в ролі якого виступає час. Перефразуючи слова М. Хайдеґера, сказані ним стосовно реальності буття зовнішнього світу, зауважимо, що час і є тим буттєвим фундаментом, який дозволяє ставити будь-які питання і формулювати будь-які проблеми. З огляду на самореферентність часового віддзеркалення, проблема реальності часу виглядає по-іншому: чи завжди має місце збіг, органічне злиття відображуваного змісту і часу як відображувального засобу? Клінічна біологія і медицина дає багатий матеріал із цього приводу.

При дослідженні у людини станів свідомості, далеких від нормального, так званих станів “зміненої свідомості” (галюцинації, сон, стани, викликані впливом психотропних речовин на нервову систему), вчені здебільшого констатують невідповідність змісту психічних актів реальним подіям і зовнішнім часовим та просторовим показникам. Піддослідні стверджують, що в таких станах наслідок може передувати причині, відбувається деформація відчуття простору і часу, або вони зникають зовсім, при цьому зберігається відчуття подієвості та реальності того, що проживається. Звідси випливає те, що просторово-часова орієнтація не є єдиною безперечною умовою організації людського досвіду.

Дослідження в галузі хронобіології дають підстави стверджувати, що орієнтація в просторі і часі не є іманентною властивістю біологічних систем, а набувається ця здатність в ході еволюційного та онтогенетичного розвитку. Адекватне сприйняття об’єктів зовнішнього світу та їх взаємозв’язків є запорукою адаптації живих організмів до середовища мешкання, але це не дає підстав для твердження, що об’єкти “самі по собі” є такими як ми їх сприймаємо.

Класична наука, прагнучи досягти ідеалу об’єктивності своїх результатів, тобто достовірності незалежно від суб’єкта дослідження, поставила себе в позицію носія абсолютної, остаточної істини. З цієї позиції дійсно можна описувати “речі самі по собі”, але при цьому ігнорується той факт, що в центрі будь-якого дослідження знаходиться людина, а результати наукових досліджень мають значення не тільки для встановлення “об’єктивної істини”, а і для практичної користі людини.

Усе вище сказане, звичайно, не знімає питання реальності часу, проте сьогодні відповідь на нього вже не може бути однозначною і безвідносною до проблеми форм і засобів конституювання самої реальності. Деякі сучасні автори займають щодо цієї проблеми дуалістичну позицію: “про феномен часу в його цілісності, враховуючи взаємозв’язок минулого, теперішнього і майбутнього, можна сказати, що цей об’єкт має інтегративний або синтетичний характер, в ньому поєднуються реальність та ілюзорність. Не можна відносити феномен часу тільки до чисто “реальних” або тільки до чисто “ілюзорних” об’єктів.” [16]. Неможливість однозначного вирішення подібних питань має пояснення і з боку гносеології. Будь-яка ілюзія є частиною реальності, що її викликала, і навпаки, в стверджуванні реальності будь-якої речі є доля сумніву, який викликаний неповним (неабсолютним) знанням про цю річ. Скоріше, реальність і ілюзія (в широкому розумінні) є двома полюсами пізнання людиною Світу, власного і навколишнього, думка ж перебуває в постійному русі, наближаючись то до одного полюса, то до іншого.

Наступною проблемою організації темпоральних відношень у природних системах є направленість часу. Традиційно, в працях з цієї тематики протиставляють абсолютний математичний час, який є інваріантним відносно перетворень напрямку, і час природних процесів, який вважається строго направленим, незворотним. Класична фізика з часів Ньютона і Декарта оперує уявленнями про зворотний час, що є обумовленим використанням моделі динамічної системи, де всі параметри є заданими. З точки зору динамічного опису “навіть прогресуюче старіння Землі є лише видимістю, пов’язаною з нашими приблизними уявленнями” [17]. Аналізуючи філософські засади класичної динаміки, І. Пригожин та І. Стенгерс виходять на центральну проблему західної онтології: відношення буття і становлення. Заперечення класичною фізикою часу як такого (тобто аспектів становлення, появи нового) бере свій початок від намагань батьків науки – Платона, Аристотеля та їх учнів і послідовників – відшукати основи буття цього ілюзорного, швидкоплинного, тендітного і непевного світу у чомусь сталому, певному, непорушному. Власне, із цього прагнення і випливають пошуки абсолютної (правильної, єдино вірної) точки зору, пошуки вічних непохитних істин, або “законів”, яким підкоряється природа. Ця ідея, що супроводжувала практично всю науку й філософію майже до сьогодення, стала рушієм розвитку наукового знання і водночас – джерелом багатьох оман.

У книзі “Порядок із хаосу” [18] змальовується драматична картина перевідкриття фізикою часу, виявлення “стріли часу”, становлення. Термодинаміка, яка описує поведінку систем в термінах вірогідності (у складних системах, скажімо, в газовій суміші не можна задати всі параметри кожної окремої частинки в кожен момент часу), виявила якісну відмінність між наявними, минулими і майбутніми станами. Другий закон термодинаміки, сформульований Клаузіусом у 1865 р., постулює: ентропія світу прямує до максимуму. Тепло може передаватися тільки від більш нагрітого тіла до менш нагрітого, зворотний процес є неможливим у тому сенсі, що є вкрай маловірогідним. Отже, виникає “стріла часу”, яка якісно вирізняє минуле – теперішнє – майбутнє. Прикметним є те, що термодинаміка для свого опису поведінки складних систем запозичила деякі терміни з біології: “старіння” системи, “смерть” системи (“теплова смерть Всесвіту”). З набуттям напрямку за стрілою часу система, матерія також набуває і якісно нових властивостей, немов би “оживає”.

Оскільки динаміка Ньютона була взірцем для усієї класичної фізики, то довгий час вели мову про зворотність часу у фундаментальних фізичних теоріях, хоча ще у ХІХ столітті фізикам були відомі ситуації, в яких часовий параметр не був інваріантним стосовно перетворення напрямку. Р. І. Піменов наводить три випадки, коли класична фізика (задовго до відкриттів у галузі нелінійної фізики) не могла користуватися уявленнями про зворотний час: “По-перше, існують “фундаментальні” фізичні теорії, в яких неможливі перетворення t → -t,  → , наприклад, рівняння теплопровідності… По-друге, самі автоморфізми** мають місце на векторно-лінійному рівні розгляду… По-третє, навіть в такій високосиметричній теорії, як спеціальна теорія відносності, автоморфізми можливі тільки за рахунок повного ігнорування анізотропії. В. І. Вернадський наполягав, що простір-час є анізотропним, а ізотропні моделі є лише першим ідеальним наближенням” [19].

В. І. Вернадський, розробляючи проблему часу в науці, вже користувався уявленнями про незворотні процеси: “Процес, що визначає тлінність атомів, іде невпинно і нездоланно в строго певному напрямку, завжди в одному і тому ж… Ті ж явища спостерігаються і для неподільних життя*** … І тут для кожної форми організмів є закономірна тлінність її виявлення: середній свій термін життя окремого неподільного, певна для кожної форми своя ритмічна зміна її поколінь, незворотність процесу” [20].

З направленістю природних процесів тісно пов’язані такі поняття як “порядок”, “складність систем” та їх “еволюція”. При цьому довгий час вважалося, що біологічні системи протистоять загальним процесам розпаду і деградації, що відбуваються в неорганічному світі [21]. Адже, згідно із другим законом термодинаміки будь-яка система в своєму розвитку має прямувати до стану рівноваги із максимальним значенням ентропії, тобто до стану з найменшою впорядкованістю. Біологічна еволюція, як здавалося, іде проти цього закону: із часом складність живих організмів збільшується (виникнення багатоклітинності, центральної нервової системи, ускладнення систем локомоції, орієнтації, захисту і т. д.), при чому причина, завдяки якій здійснюється біологічний прогрес залишалася довгий час нез’ясованою. Здебільшого ортоеволюційні процеси пояснювали певними внутрішніми можливостями, що закладені в самій живій істоті, життєвими силами, яких не має нежива природа: ентелехія Аристотеля, vis essentialis Вольфа чи nesus Блуменбаха.

Революційність праць І. Пригожина полягає в тому, що вони стали тією базою, на якій можна здійснювати інтерпретаційний синтез різних галузей природознавства. Зокрема, дослідження складних систем у станах далеких від термодинамічної рівноваги виявили той факт, що спонтанне виникнення станів високої впорядкованості зі станів низької впорядкованості (хаотичних) характерне для багатьох фізико-хімічних систем, наприклад, поява турбулентних рухів, конвекція, хімічний годинник. На мікрорівні виникнення порядку із хаосу виглядає так, що в певний момент усі частинки (молекули) даної системи синхронізуються в певний ансамбль, за рахунок чого виникають досить складні просторово-часові структури. Таким чином, біологічна еволюція є виявом не тільки можливостей, закладених у суто біологічній організації, а загальним спільним проявом потенцій матерії світу. Отже, синергетика знімає протиріччя між органічною і неорганічною природою по відношенню до другого закону термодинаміки. Це зовсім не означає фізикалізацію біологічних і соціальних об’єктів, а є “можливістю встановити еволюційну парадигму у фізиці, при чому не тільки на макроскопічному, але і на всіх рівнях опису” [22].

Підсумовуючи дану роботу, хочеться зазначити наступне. Сучасна наукова концепція біологічного часу дозволяє досліджувати загальні сутнісні характеристики свого предмета не як “суто об’єктивно” існуючої системи і її “субстрату”, а як рухому єдність її просторово-часової форми і змісту. Тобто біологічні системи не можна розглядати відокремлено – на математичному рівні абстракції, безвідносно до їх функціонального змісту. При описі біологічних систем обов’язково повинні враховуватися їх складність, індивідуальність та зв’язки з метасистемою: скажімо, якщо дослідження проводиться тільки в рамках організменного рівня, то результати обов’язково включаються в більш широкий контекст – популяційний, біосферний. Це дозволяє вивчати живе як аспект рухомої реальності, як відкриту систему, яка не має строго заданих меж свого буття, як таку, що постійно знаходиться в становленні і виявляє свою незавершеність.

     Отже, зазначена концепція є шляхом, очевидно не єдиним, до розв’язання основних проблем біології, і перші кроки по цій дорозі вже зроблені. З іншого боку, ця концепція виходить далеко за межі біології як науки у сферу філософського знання, а відтак, її подальша розробка суттєво впливатиме на світоглядні, аксіологічні орієнтації людської екзистенції. Це пов’язано з тим, що в низку об’єктів, які розглядаються в аспекті проблеми біологічного часу, невід’ємно включається і суб’єкт дослідження – конкретна жива людина.

---

ПРИМІТКИ

* - маються на увазі біологічні явища

** - тобто векторні перетворення часових параметрів

*** - тобто біологічних видів

---

1. Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом. Вопросы философии, 1997, №8. – С. 139 – 147.

2. Там само. – С. 146.

3. Там само.

4. Стёпин В. С., Горохов В. П., Розов М. А. Философия науки и техники. М.: Гардарика, 1996. – С. 300.

5. Хайдеггер М. Пролегомены к истории понятия времени. Томск: «Водолей», 1998. С. 10.

6. Шредингер Э. Что такое жизнь с точки зрения физики? М.: Изд-во иностранной литературы, 1947. – 146с.

7. Там само. – С. 100.

8. Там само. – С. 122 – 123.

9. Там само. – С. 14.

10. Баркова Э. В. Пространственно-временной континуум в онтологии культуры. Волгоград: Изд-во Волгоградского ун-та, 2002. – С. 7.

11. Конструкции времени в естествознании: на пути к пониманию феномена времени. Часть 1. М.: Изд-во МГУ, 1996. – 304с.

12. Бергсон А. Творческая эволюция. М.: «КАНОН-пресс», «Кучково поле», 1998. – С. 10.

13. Любинская Л. Н., Лепилин С. В. Проблема времени в контексте междисциплинарных исследований. М.: Прогресс–Традиция, 2002. – С. 67.

14. Молчанов Ю. Б. Проблема времени в современной науке. М.: «Наука», 1990. – С. 132.

15. Хайдеггер М. Бытие и время. М.: «Ad Marginem», 1997. – С. 15.

16. Любинская Л. Н., Лепилин С. В. op. cit. – С. 33.

17. Пригожин И. Переоткрытие времени. Вопр. философии, 1989, № 8. – С. 5.

18. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. М.: Прогресс, 1986. – 432с.

19. Пименов Р. И. Математические темпоральные конструкции. В сб. Конструкции времени в естествознании: на пути к пониманию феномена времени. Часть 1. М.: Изд-во МГУ, 1996. – С. 188 – 189.

20. Вернадский В. И. Проблема времени в современной науке. Известия АН СССР, 1932, № 4. – С. 514.

21. Шредингер Э. op. cit. С. 98 –99.

22. Пригожин И., Стенгерс И. op. cit. – С. 369.


Вперше стаття опублікована у:
Віфлянцев В. В. Онтологічні засади концепції біологічного часу // Практична філософія. – 2003. – № 2. – С. 212 – 219.