Часові форми як методологічна проблема природознавства

       Дана стаття має на меті з’ясування методологічних засад введення уявлень про специфічні часові форми у сферу природничих наук, що розширює, на думку автора, можливості розробки понятійного апарату, який би віддзеркалював особливості предметних областей окремих галузей природознавства. Актуальність зазначеної проблематики обумовлена прагненнями, характерними для сучасної науки, до формалізації дескриптивного матеріалу, побудови загальних теоретичних схем, які б стали базою для інтеграції великих масивів знання міждисциплінарного характеру. Питання онтологічного статусу часових форм активно розробляється починаючи із 60-х років ХХ століття (праці О. М. Мостепаненко, В. А. Канке, H. Kalmus та ін.), але і до сьогодні залишається відкритим і гостро полемічним. Ідейною базою для проведеного аналізу стало висвітлення питань різноманітності руху матерії та природи рівномірності часу, яке було зроблене відповідно О. М. Мостепаненко та І. А. Хасановим.

Час як філософська категорія і природничонаукове поняття

     Словоформа “час” несе на собі багатоаспектне семантичне навантаження. З одного боку, це є наслідком глибокої розробленості поняття в змістовному відношенні, з іншого – полісемантичність нерідко стає джерелом багатьох оман і непорозумінь.

     Перш за все, для даного дослідження принциповим є розрізнення часу як філософської категорії і як природничонаукового поняття. У філософській літературі традиція такого розрізнення на сьогодні є цілком усталеною. Досить ґрунтовно і ретельно воно проведене, наприклад, М. М. Трубніковим. Автор підкреслює, що наукове знання завжди обумовлене певними теоретичними припущеннями, ідеалізаціями та спрощеннями. В наукових поняттях віддзеркалюються сучасні певному етапові розвитку науки уявлення, які є “останнім словом науки”. Строгість, достовірність наукових фактів поєднується з тим, що їх об’єктивність не є абсолютною, раз і назавжди даною. Сама реальність, з якою має справу природознавство, не є чимось сталим і безумовним стосовно тих теоретичних конструкцій, які є визнаними науковою спільнотою на кожному конкретному історичному відтинку. Таким чином, для науки основним є питання як розуміти предмети, явища, процеси тієї дійсності, яка досліджується. А оскільки мова іде саме про розуміння, то очевидно, що воно постійно уточнюється, вдосконалюється, одне слово, змінюється.

     Філософію ж цікавить питання сутності речей незалежно від прийнятих в науці систем умовностей, які змінюються із розвитком самої науки. В цьому випадку при аналізі певної проблеми береться весь історичний контекст: від часів постановки даної проблеми і перших спроб її розв’язання до сучасних, останніх її розробок. Історіософічність – особлива риса філософського знання, воно виходить з того, що досягнення об’єктивної істини завжди необхідно здійснюється в межах історично минущого та відносного знання. Цілісне розв’язання будь-якої філософської проблеми пов’язане перш за все не з певними актуальними науковими відомостями, а саме із процесом наукового досягнення. Отже, для філософії на передній план дослідження виходить питання осмислення певної проблеми в її широкому загальноісторичному масштабі у поєднанні із її сучасними науковими теоретичними формами [1].

     Звідси випливає, що ряд загальнонаукових понять, наприклад, “час”, “простір”, “рух” тощо у філософії і природознавстві мають різні функціональні значення. Для наукового пізнання ці поняття виконують здебільшого операціональну та дескриптивну функції, виступаючи в ролі методу для опису досліджуваних об’єктів. У філософії ж категорії самі є предметом рефлексії. Якщо природничника влаштовує застосування вже “готового” поняття (тобто поняття, яке коріниться у певній аксіоматиці), скажімо, часу, і його цікавлять показання приладів для опису того чи іншого процесу в тій чи інший системі координат, то для філософа важливими є реальна послідовність речей, реальний їх зв’язок, реальна їх тривалість, реальний порядок їх буття. В останньому випадку йдеться про визначення реального порядку тих самих подій, які можуть бути описані потім в певній науково-теоретичній системі.

     Поспіль із науковим поняттям та філософською категорією певні уявлення про час мають місце і в повсякденній людській практиці, на рівні буденної свідомості. Формування уявлень про час як певну сутність, що рівномірно протікає і може бути виміряною за допомогою рівних одиниць припадає на кінець Середньовіччя. Як зазначає О. А. Добіаш-Рождєственська, до кінця ХІІІ – початку ХІV століття – часу появи перших механічних годинників – у побуті для орієнтації в часі користувалися діленням доби на періоди від сходу до заходу і від заходу до сходу Сонця, тобто на “день” і “ніч”, яким приписували тривалість по 12 годин, в результаті чого тривалості “денної” і “нічної” години були нерівними, крім днів осіннього та весняного рівнодення, і змінювалися протягом року. Частіше ж, сільські мешканці в якості своєрідних часових мір використовували більш довгі проміжки тривалості. Таким чином, “середньовічна рання Європа…, навіть в найбільш культурній своїй частині – в принципі знаючи, можливо, астрономічну годину, – на практиці жила із досить неточними добовими мірками, набагато більшими, ніж їх 24-а частина, які витікали у приблизну міру “канонічної години”. Ці мірки виражалися у різних назвах – буденних, як “вечір”, “ранок”, “спів півнів”, літургійних, як “похвали”, “сповнення”, або умовно-цифрових, як “третя”, “шоста”, “дев’ята” години” [2].

     Із зростанням у економічній сфері ролі міст, переходом до мануфактурного виробництва виникає потреба у рівномірному поділі діб на години. Міські жителі Європи поступово переходять від нерівномірного “сільського” до рівномірного “міського” часу. Таким чином, зміни в способі життя у феодальному суспільстві викликали потребу у більш точному вимірюванні часу, і невипадково, що саме в цей період з’являються перші механічні годинники. Всі ці зрушення в життєвому устрої призводять до формування буденного поняття часу. У практиці повсякденного вимірювання часу велику роль відіграє точність цього вимірювання, природа ж, сутність часу з цієї позиції має другорядне значення. По суті, буденне уявлення про час співпадає із ньютонівським відносним часом. Незадовільність застосування цих уявлень в природознавстві виявляється тільки із становленням некласичної науки, проте в широкому побутовому ужитку вони з успіхом використовуються і досі. Далебі, для того щоб людина адекватно орієнтувалася в часі, їй достатньо співвідносити соціально значимі події із показанням годинника. Але в науці і філософії проблема часу ні в якому разі не зводиться до проблеми його вимірювання, хоча для природознавства параметризація часових відношень є суттєвим аспектом опису динаміки різноманітних систем.

     Отже, в науці, філософії та повсякденній людській практиці існують ідейно пов’язані, але змістовно і функціонально автономні уявлення про час. Поряд з цим, і дотепер в науковій і філософській літературі простежується тенденція писати праці з часової проблематики з позиції загального, універсального часу, особливо це стосується праць, автори яких – природничникі – пишуть на філософські теми. Так, Г. П. Аксенов у своїй книзі “Причина часу” пише: “…здебільшого наукові та філософські розмірковування в книзі розділені, спеціально оговорюються, хоча це розділення є нелегким, особливо стосовно нашого предмету… Багато в чому поки що у нас в головах суміш цих областей пізнання. Як їх відрізнити одну від другої? Мені здається, є простий критерій. Якщо текст легко перекладається з мови на мову – це наука, якщо важко – це філософія” [3]. Змішування часу як філософської категорії і як природничонаукового поняття призводить до розгляду цим автором часу як “звичайного явища природи” [4], що в самій праці не знаходить належного методологічного обґрунтування.

     З критикою застосування абстрактних уявлень про час в конкретнонаукових дослідженнях виступив В. А. Канке: “Дуже часто все ще доводиться мати справу із усталеною в науці традицією – спробами виразити, описати і пояснити часовий аспект самих різноманітних процесів, обмежуючись використанням одного поняття, поняття часу взагалі. Правомірність такого кроку викликає дуже серйозні заперечення.

     Дійсно, що є час взагалі? Подібно до того, як поряд із різними формами руху немає руху взагалі, слід вважати, нема і часу взагалі поряд із різними його формами. Категорія часу фіксує в абстрактному, нерозгорнутому, неконкретному вигляді єдність різних форм часу, а не щось особливе, що існує поряд з цими формами. Отже, спроба пояснити часовий аспект певного класу процесів, обмежуючись використанням категорії часу взагалі, зводиться до того, що той чи інший специфічний час ототожнюється з абстрактним уявленням про сукупність і єдність всіх форм часу” [5].

     Як бачимо, слово “час” застосовується щонайменше у трьох смислових значеннях: філософському, науковому і буденному. Змішування цих значень веде до логічної та семантичної плутанини, яка врешті решт викликає у неспеціалістів враження надзвичайної складності, практичної неприступності і цілковитої затьмареності проблеми часу. Ситуація ускладнюється ще і тим, що ця проблема має міжгалузевий, міждисциплінарний характер, її розв’язання в загальному вигляді вимагає інтеграції знання із самих різних сфер духовного життя людини. Тому точне зазначення досліджуваного аспекту дає досліднику шанси уникнути багатьох непорозумінь. А. І. Хасанов, наприклад, пропонує для вирішення задачі явного означення обраного автором ракурсу висвітлення проблеми часу написання слова “Час” із великої літери, якщо мова іде про філософську категорію, і з малої – “час”, – якщо мова іде про природничонаукове поняття [6].

     В наведеній вище цитаті В. А. Канке автор впритул підходить до обґрунтування ідеї про множинність часових форм. Але нам, перш ніж розглядати проблему часових форм у природознавстві, необхідно сказати, під яким кутом зору ми будемо проводити аналіз. Адже серед природничників немає одностайності у визначенні природи часу – тобто, що ж саме вимірюється годинниками? – тому, в залежності від обраної позиції, кінцеві висновки можуть бути доволі розбіжними.

     Природознавство, вивчаючи реальний світ речей та їх відношення, описує його за допомогою певних понять: понять простору часу, енергії, імпульсу і таке інше. Самі поняття, не будучи реальними речами по відношенню до досліджуваної реальності (фізичної, біологічної, соціальної etc.), є засобами наукового підходу до вивчення останньої. Таким чином, засобами пізнання і опису реального світу є певні теоретичні конструкції, або концепції, скажімо, концептуальні простори або часи. Концептуальні простори і часи є найбільш розробленими у фізиці і математиці: трьохмірний евклідів геометричний простір, чотирьохмірний псевдоевклідів простір, гільбертів (безкінечномірний) простір; прикладом концептуального часу може бути безкінечна числова вісь. Взагалі, концептуальних часів може бути велика кількість, одні будуть більш точно описувати темпоральні відношення між речами, інші будуть лише зручним математичним формалізмом. “В якості концептуального часу може бути будь-яка абстрактна математична модель, що відбиває властивості реального часу (або претендує на це)” [7]. Тому концептуальним часом є також і часова змінна кінетичних описів (рівнянь) фізичних, хімічних, біологічних процесів.

     Слід зауважити, що на різних етапах розвитку наукового знання, особливо на початкових, реальні речі і концептуальні уявлення нерідко ототожнювалися, наслідком чого була абсолютизація, канонізація певних стереотипів мислення. Так, практична адекватність евклідової геометрії та довготривала відсутність альтернативних геометрій призвели до того, що трьохмірний евклідів простір почав сприйматися як реальний. Лише розробка неевклідових та багатомірних геометрій навернули вчених на розуміння того, що трьохмірний евклідів простір – це абстракція, яка прагне якомога ближче підійти до реальності, але ж не сама реальність. Така сама доля спіткала і концептуальний час класичної фізики – абсолютний ньютонівський час. Трьохмірний простір і абсолютний час в класичній фізиці сприймаються як вмістище фізичних об’єктів: в цьому резервуарі простору-часу і відбуваються процеси фізичної взаємодії. Перенесення цих уявлень на всю сферу природознавства призвело до того, що і фізичний простір, і фізичний час почали визнаватися як реальні. Цьому сприяла і та особливість концептуального фізичного простору-часу, що тут простір-час розглядається як певного роду субстанція, адже довгий час реальність пов’язувалася саме із субстанційністю, речовинністю.

     Незважаючи на те, що субстанційна концепція часу добре узгоджується із базовими теоретичними принципами класичної динаміки, при детальному методологічному аналізі виявляються її внутрішні обмеження і недоліки. Основним з цих недоліків, як зазначає І. З. Цехмістро, є “розрив між матерією (реальністю) і простором і часом…”. Внаслідок цього розриву виявляється неможливим дати будь-яке пояснення тим чи іншим часовим властивостям. Одномірність, однорідність, однонаправленість, незворотність часу в субстанційній концепції слід просто прийняти як належні йому за визначенням, бо із зазначеної причини розриву в ній між матерією і часом, вона не містить в собі можливостей для природного їх пояснення [8].

     Поряд із субстанційною концепцією часу в природознавстві і філософії існує і реляційна, яка розглядає час як певний тип відношень, або ж систему відношень між предметами та подіями.    Отже, зазначені концепції розходяться в питанні про природу (сутність) часу. По суті, ці концепції конкурують за право найбільш точного опису реальності. Реальність матеріальних об’єктів і їх відповідної субстанційної основи ні в кого, окрім, хіба що, прибічників різних форм соліпсизму, сумнівів не викликають. Більш складною є ситуація стосовно проблем, пов’язаних із буттям відношень: чи є відношення так само реальними, що і об’єкти, які в цих відношеннях знаходяться? Відповідь на це питання не була однозначною впродовж розвитку філософської думки. Проте, з логічної та природничонаукової точок зору “природно вважати, що відношення між речами настільки ж реальні, як і ці речі, – в тому розумінні, що немає речей поза будь-якими відношеннями і немає відношень, які б не пов’язували якісь речі (явища, події, процеси і т. п.)” [9].

     Л. М. Любінська та С. В. Лепілін, посилаючись на праці А. І. Уйомова, стверджують, що із приходом в наукові дослідження системного методу, відношення між речами і подіями починають досліджуватись особливо інтенсивно. З точки зору часової проблематики ця тенденція є важливою, тому що події зникають, але цілком можливим є пошук інваріантів в рамках відношень між подіями. Для ілюстрації застосування системного підходу до вивчення проблеми часу автори вдаються до прикладу стаціонарних систем, характерною рисою яких є те, що їх складові елементи можуть замінюватися, але самі системи при цьому залишаються стабільними. Прикладами таких систем є житловий будинок, в якому постійно змінюється склад мешканців, транспорт з потоком пасажирів, магазин із потоком покупців і таке інше. Стабільність в цих випадках забезпечується інтегруючою властивістю функцій, які виконують ці системи. В стаціонарних системах субстрат, тобто предмет функції, має другорядне значення по відношенню до структури, під якою розуміють системоутворюючі відношення або властивості. Час теж можна розглядати як стаціонарну систему: теперішні моменти змінюються один одним, інваріантом же є тільки функція зміни подій. Таким чином, розгляд часу як системи відношень є зручним засобом пізнання реальності. Поряд з цим, автори підкреслюють, що ідея реальності відношень, ідея реляційного синтезу є досить пізнім надбанням методології науки [10]. Це твердження видається цілком виправданим: предмети знаходяться, так би мовити, на поверхні людської перцепції, відношення ж між предметами можна встановити тільки маючи вже певні уявлення про причину і наслідок, простір і час, частину і ціле і таке інше, тобто відношення між предметами певним чином приховані від безпосереднього сприйняття, їх виявлення потребує певних логічних процедур, інтелектуальних зусиль. Ідея визнання реальності відношень, визнання їх вартими уваги дослідника потребувала досить тривалого дозрівання в лоні наук про природу, хоча її можна зустріти ще в працях античних логіків.

     Але не можна сказати, що субстанційна концепція часу зовсім відкидається сучасною наукою. Зацікавленість цією концепцією серед природничників особливо посилилася у зв’язку із знайомством і поширенням ідей М. А. Козирєва, відомого пулковського астрофізика [11]. Як спосіб опису реальності і субстанційна, і реляційна концепції мають свої недоліки і переваги, в цьому плані вони є взаємно доповняльними. Найбільш детальний аналіз зазначених концепцій був зроблений Ю. Б. Молчановим [12]. Для нас суттєвими є декілька моментів із цього аналізу Зокрема, принципову важливість в даному випадку має розгляд ідеї абсолютного часу ньютонівської фізики.

     Ю. Б. Молчанов показує, що обидві концепції часу – субстанційна і реляційна – мають коріння в античній філософії. Так, уявлення про час як субстанцію розвиваються у вченні грецьких атомістів – Левкіпа і Демокрита і їх послідовників. Важливу роль у формуванні цих уявлень відіграє поняття дискретності – центральної ідеї і найбільш блискучої здогадки античного атомізму. Прямі свідчення Левкіпа і Демокрита з цього питання не збереглися, але дещо можна дізнатися із критичних зауважень на адресу цього вчення, що містяться у працях інших античних авторів, зокрема Аристотеля. Напевно, атомісти стверджували, що час складається із окремих неподільних моментів, свого роду “атомів часу”. Ці дискретні моменти є моментами “зараз” для єдиного часу всього Всесвіту, а події, що стосуються одного і того ж “зараз” вважається одночасними. Ю. Б. Молчанов наголошує, що зазначені уявлення стали одним із перших варіантів ідеї єдиного абсолютного часу.

     Витоки реляційної концепції часу можна знайти в працях Платона, зокрема у твердженні про створення світу, думках про те, що час – це не особлива субстанція, а одне із визначень матеріального світу. Впродовж наступних століть проблема часу розроблялася в основному в межах натурфілософських та теологічних побудов. Безпосереднє відношення до природознавства має, звичайно, концепція часу Аристотеля, тим більше, що вона стала першим систематичним розглядом поняття часу в його основних аспектах. Детально Стагирит обговорює питання зв’язку понять часу, руху, причинності. Але першою справді науковою теорією часу можна вважати в першу чергу механіку Ньютона.

     Оцінюючи місце наукового доробку Ньютона у розв’язанні проблеми часу, Ю. Б. Молчанов пише: “Механіка Ісака Ньютона протягом більш ніж двохсот років виступала в якості фундаменту фізики. Створення цієї теоретичної системи, яке справді можна оцінити як науковий подвиг, нерозривно пов’язане із висуненням блискучих ідей, що склали епоху в розвитку уявлень про час і за своїм значенням для розвитку фізики в цілому далеко вийшли за рамки класичної науки” [13].

     Очевидно, що створення Ньютоном теорії часу було відповіддю на нагальну потребу фізики і астрономії досліджувати рухи матеріальних об’єктів. Річ в тому, що, починаючи з Античності і закінчуючи пізнім Середньовіччям, істинне буття приписувалося тільки божественним сутностям, а отже, всі відповідні атрибути буття, в тому числі і час, належали вищим сферам, пізнати які людський розум не може як раз в силу своєї обмеженості. Але із становленням математичного природознавства виникає необхідність в кількісному описі досліджуваних явищ, в параметризації відношень між об’єктами дослідження. Власне, ньютонівський відносний час по суті є концептуальним часом класичної фізики.

     Розробка Ньютоном понять абсолютного і відносного часу певним чином узгоджує природознавство і теологію: абсолютний час виноситься на емпірично недосяжні вершини абстракції, а відносний розглядається як його метричний відповідник, який застосовується для орієнтації в буденному житті. “Абсолютний, істинний математичний час сам по собі і за своєю сутністю, без будь-якого відношення до чогось зовнішнього, протікає рівномірно, і інакше називається тривалістю.

     Відносний, уявний або буденний час є або точна, або мінлива, що осягається відчуттями, зовнішня, що здійснюється за допомогою якогось руху, міра довготривалості, що застосовується у буденному житті замість істинного математичного часу, наприклад: година, день, місяць, рік” [14].

     Таким чином, абсолютний і відносний – це не два різні часи, а один і той самий, єдиний для всього Всесвіту. Відмінність між ними полягає в тому, що абсолютний час за Ньютоном – це є істинний, справжній, незалежний від будь-якої предметності об’єктивний час буття Бога, а відносний – людська буденна міра абсолютного. Ньютон був заповзятим християнином і, безсумнівно, чітко усвідомлював обмеженість і недосконалість людської природи, а отже, нездатність осягнення людиною вищих божественних сутностей як таких. Але це не означає, що вони зовсім не пов’язані із земним світом: абсолютні речі сприймаються людиною, хоча і приблизно, через відчуття міри. Це відчуття кількісних співвідношень, міри і конституює відносні час, простір, рух, які виступають інструментами пізнання залежностей матеріального світу. Таке розуміння відносного часу (простору, руху etc.), звичайно, не є зовсім новим, його коріння уходить в античність, у достеменну впевненість у абсолютності, непохитності математичних закономірностей.

     З часів Піфагора число видається настільки простою і самоочевидною сутністю, що математичне доведення якогось твердження охоче сприймається як запорука його істинності. Інтуїтивно еліни відчувають: найбільш загальні категорії, такі як “час”, “простір”, “рух” є тісно пов’язаними із категорією кількості. Так, Аристотель визначає час “як число руху по відношенню до попереднього і наступного” [15].

     Свята віра у безвідносність математичних істин червоною ниткою проходить із Античності через Середньовіччя та Відродження у Новий час. Ньютон, в своєму теоретичному викладенні постійно спираючись на математичні рівняння, фактично повторює за Декартом: “Книга Природи написана мовою математики”. Ця віра поступово зникає після невдалих спроб відшукати основи математики в ній самій, повністю формалізувати математичне знання, із розумінням того, що математична узгодженість структури певної наукової теорії не є гарантією її правильності в смислі адекватності до дійсності [16].

     Таким чином, в філософській і науковій думці з часів Античності час розглядається в двох концептуальних традиціях – субстанційній і реляційній. Але із появою ньютонівської механіки, час все частіше починає тлумачитись як особливого роду субстанція. Цьому, як вже зазначалося, сприяли зрушення і в соціально-економічній сфері, які спостерігаються в Європі при переході до капіталістичного способу виробництва. Саме в цей період широкого розповсюдження набувають механічні годинники: спочатку міські, що розміщувалися на головній вежі, а потім і індивідуального користування.

     Побіжно хочеться відзначити, що науковці, які досліджують зміну наукових ідей часто ігнорують соціокультурний аспект, обмежуючись розглядом суто внутрішньонаукових чинників розвитку наукового знання. Між тим, всі охоче погоджуються із тією думкою, що ціннісні орієнтації людини завжди визначаються тією культурою, до якої вона належить. Для нас дуже важливо підкреслити, що із становленням підприємницької діяльності, налагодженням капіталістичних відносин час починає усвідомлюватися як велика цінність і як джерело матеріальних цінностей. А у високотехнологічному суспільстві, яким є сьогоднішня постіндустріальна спільнота, час починає розглядатися ще і як дорогоцінний, обмежений ресурс; вираз “ресурсний час” все частіше починає застосовуватися в аналізі проблем темпоралістики [17].

     Роль механічних годинників у формуванні поняття позбавленого якості, безвідносного до свого змісту часу відмічає А. Я. Гуревич: “Створення механізму для вимірювання часу створило, врешті, умови для виникнення нового ставлення до нього – як до одноманітного, уніформованого потоку, який можна підрозділяти на рівновеликі, однакові за якістю одиниці. В європейському місті вперше в історії починається “відчуження” часу як чистої форми життя, явища якого підлягають вимірюванню… “Відчуження” часу від його конкретного змісту створило можливість усвідомити його в якості чистої категоріальної форми, тривалості, що не “обтяжена” матерією” [18] (Курсив наш. – В. В.).

     Тут А. Я. Гуревич досить переконливо змальовує витоки того досить розповсюдженого переконання, що, вимірюючи час за допомогою звичайного годинника, ми маємо справу також і з філософською категорією, якщо залишити осторонь чисельні значення часової змінної. Дійсно, з наукової точки зору, можливість кількісного опису предмета або явища, або, інакше кажучи, його параметризація, є серйозним приводом вважати цей предмет реальним, а опис – об’єктивним. А реальність речей, як ми вже зазначали, довгий час пов’язували із субстанційністю. Таким чином, ньютонівська концепція часу дуже добре узгоджувалася із практичною діяльністю людини і цілком задовольняла її потреби в часовій орієнтації, аж поки не були відкриті матеріальні процеси, для опису яких не можна було застосувати класичні уявлення про час. Та навіть після революційних зрушень в області квантової фізики, нелінійної фізики та в інших областях природознавства, уявлення класичної фізики залишаються базовими для пізнання природи. На цій думці наголошує Л. С. Полак у передмові до основної праці Ньютона:

     “Шкільні роки роблять ньютоніанцями усіх людей на націй планеті. Ледь не з молоком матері ми вбираємо в нашу духовну плоть три аксіоми Ньютона, його простір і час, його закон всесвітнього тяжіння та багато, багато іншого. І тільки потім термодинаміка, статистична механіка, теорія елементарних часток в тій чи іншій мірі змінює звичайний образ світу – ньютонівський образ, поглиблюючи, розширюючи, уточнюючи і все ж зберігаючи його як вихідний пункт, як приблизну картину людського буття” [19].

Методологічне обґрунтування якісної специфіки часових форм у концепціях філософії науки ХХ століття

     Особливо палкі дискусії з питання реальності та онтологічного статусу часових форм розгорнулися в останні десятиліття ХХ століття. Ця полеміка має безпосереднє відношення до становлення поснекласичного типу наукової раціональності, переосмисленням базових понять природничих і соціальних наук. Проте, прагнення виявити особливості часової структури різних природних процесів (біологічних, геологічних, хімічних etc.) досить давно змусило науковців застосовувати уявлення про часові залежності, відмінні від уявлень про абсолютний час класичної фізики.

     Серед природничих наук проблема якісної специфіки часових залежностей вперше постала в геології, що пов’язано було із спробами створення адекватної, внутрішньо узгодженої і цілісної моделі геологічного розвитку Землі. Історично ці спроби відносяться до кінця XVIII – початку ХІХ століття і співпадають із процесом становлення геології як окремої науки. При відображенні найбільш загальних особливостей історико-геологічних процесів земної кори вчені-геологи виявили необхідність введення поняття про особливий геологічний час. Але закріплення за фізичним часом статусу “реального” і “об’єктивного” змусило шукати способи виразу часових закономірностей в геології через загальноприйняті одиниці часовиміру – роки, точніше мільйони років. І хоча нам важко уявити події в масштабі мільйонів років, застосування “об’єктивних” одиниць вимірювання, як вважалося у ХІХ столітті, дає гарантії істинності і універсальності встановлюваних закономірностей розвитку геологічного тіла Землі. Таким чином, із самого початку в геології стосовно проблеми часу сформувалося два підходи: згідно першого, геологія потребує використання уявлень про особливий, якісно специфічний геологічний час, другий – стверджує можливість (і необхідність) користуватися концепцією абсолютного часу класичної фізики.

     Першим підходом керувався Г. Фюксель (1722 – 1773), який писав про “можливість використання документів геологічного літопису в якості годинника, що дозволяє визначати тривалість окремих етапів розвитку Землі” [20]. Отже, в працях цього науковця покладено початок розуміння геологічного часу як особливої форми, що знайшло в подальшому своє втілення в історико-геологічних реконструкціях, якими займається стратиграфія. З іншої точки зору до проблеми опису геологічних процесів в часі підійшов Ж. Бюффон (1707 – 1788). Виходячи із ньютонівської концепції часу і уявляючи час як рівномірний потік, він вперше зробив спробу оцінити вік Землі в роках і виділити і її історії окремі періоди.

     Складність моделювання часових залежностей у визначенні стратиграфічних підрозділів пояснюється нерівномірністю і різними темпами опадонакопичення в латеральному напрямку, що обумовлено нерівностями земної поверхні та різними кліматичними умовами. До цього ж, нестабільність ознак, за якими визначаються окремі стратони, призводить до постійної зміни їх границь, що відбувається по мірі вивчення певного геологічного шару. Тим не менше, як зазначає С. С. Лазарев, в останні п’ятдесят років посилилася тенденція використовувати в стратиграфії ідею універсального часу, особливо після успішного застосування радіометричних методів визначення абсолютного віку земних порід [21]. Таким чином, з’явилася можливість повної відмови від традиційних стратиграфічних підрозділів та їх назв (наприклад, силур, кембрій) та заміну їх на метрику, виражену в роках. Але більшість стратиграфів не пішла таким радикальним шляхом, і на сьогодні використовується змішана шкала: інтервали порід (стратони) із власними назвами залишилися, але була розроблена і впроваджена в практику методика чіткої фіксації меж стратонів точками-моментами астрономічного часу. Сам автор стверджує, що, не дивлячись на складності класифікації геологічних підрозділів в межах історико-геологічного часу, вона має менш штучний характер, аніж класифікація, зроблена з позицій абсолютного часу. “Перехід стратиграфії на “рейки” абсолютного часу поступово перетворює шкалу із схеми змістовної класифікації часу-процесу в шкалу умовних стандартів, для якої принцип історичного пріоритету стає зовсім непотрібним” [22].

     Значну роль в розробці питання часових форм відіграла ідея конвенціональності часовиміру, яка була висунута Анрі Пуанкаре (1854 – 1912) наприкінці ХІХ – початку ХХ століття [23]. Через розкриття питання вимірювання часу Пуанкаре критикує уявлення про абсолютний час, який фактично не може бути виміряним жодним з видів руху (з причини своєї абсолютної рівномірності). Зокрема, він пише, що відчуття (інтуїція) часу, яке є по суті психологічним часом, не дає нам підстав виносити твердження про рівність двох проміжків часу фізичного, яким оперує наука. Коли ми вимірюємо час за допомогою маятникових коливань, ми, стверджує Пуанкаре, неявно приймаємо постулат, що “тривалість двох ідентичних явищ одна і та сама; або, якщо завгодно, що одні і ті самі причини вимагають одного і того ж часу, щоб здійснити одні і ті самі дії” [24]. Далі він пише, що, не дивлячись на цілковиту очевидність такого припущення, воно все ж недостатнє для фундаментальних визначень понять одночасності і рівномірності. Обговорюючи питання вибору еталонного годинника, Пуанкаре приходить до висновку, що “нема способу виміру часу, який би був більш істинним за інший; загальноприйнятий спосіб вимірювання є тільки більш зручним.

     Ми не маємо права сказати про два годинника, що один іде добре, а інший погано, ми можемо сказати тільки, що більш вигідно покластися на показання першого” [25]. Отже, не існує метрики, яка була б внутрішньо притаманною часоплину, тривалості буття речового світу. Правила, якими ми користуємося при вимірюванні часу, ми вибираємо серед усіх інших не тому що вони істинні, а тому що вони є найбільш зручними. При чому під “зручністю” тут треба розуміти простоту формулювання природних законів, адекватність опису досліджуваних явищ.

     Як бачимо, А. Пуанкаре прямо не говорив про часові форми, але ідея якісної різноманітності часових властивостей імпліцитно міститься в його думках. Річ в тому, що визначення конгруентності (відповідності) часових проміжків є необхідною умовою введення метрики в часовий опис взагалі. По-різному визначивши конгруентність, ми отримуємо різні метрики. Отже, якщо час розуміти не як субстанцію, а як реляцію – систему темпоральних властивостей і залежностей, що є характеристикою певних природних процесів, то набір правил, які застосовуються в кожному окремому випадку для вимірювання часу, будуть метричними характеристиками цих процесів. В кожного типу процесів (геологічному, фізичному, біологічному etc.) ці метричні характеристики (властивості) будуть різними, що дає підстави для виокремлення якісно різних часових форм із своїми одиницями і правилами вимірювання.

     Точку зору конвенціональності введення еталонів у просторову і часову метрику підтримує і А. Грюнбаум [26]. На думку цього автора, як простір, так і час можна метризувати різним чином, якщо попередньо введена домовленість про просторову і часову конгруентність. Можна вибрати будь-яке визначення конгруентності, а звідси – будь-яку метричну геометрію (або ж хронометрію). Поза тим, існує безкінечна кількість можливих визначень конгруентності, що відносяться навіть до однієї метричної геометрії (або хронометрії).

     А. Грюнбаум піддає критиці ідеї стосовно внутрішньо приналежної метрики часу, яка випливає із його природи (зокрема, ідеї Уайтхеда і Расела). Автор підкреслює, що саме твердження про конвенціональність конгруентності стосується не “чистої лінгвістики”, а, навпаки, дає уявлення про структурні особливості фізичного простору і часу [27]. Неперервність фізичного простору і часу є свідченням їх метричної аморфності, тому метрика повинна бути внесена в них ззовні.

     Проте питання про конвенціональність часової метрики, як показує О. М. Мостепаненко, не може бути вирішено подібним чином [28]. Якщо застосовувати просторово-часові характеристики до реальних об’єктів, то ми не можемо не враховувати певних видів взаємодій, наприклад гравітаційних, в системі цих об’єктів. Таким чином, можливість застосування тієї чи іншої метрики буде залежати, скажімо, від розподілу в даній області мас тяжіння. Тому із величезної кількості можливих метрик для опису природних явищ можна вибрати лише деякі принципово ця позиція має спільні риси із цитованими вище ідеями А. Пуанкаре: вибрана метрика повинна адекватно описувати явища, а формулювання природних законів має бути простим. Але Мостепаненко акцентує увагу на обмеженості застосування “чистої математики” до опису певного типу реальності: обрана метрика буде суттєво впливати на встановлення законів цієї реальності. Пізніше І. А. Хасанов детально розробить це положення, про що нижче буде мова.

     Аналізуючи проблему універсальності просторових і часових властивостей, Мостепаненко приходить до висновку, що жодна з цих властивостей не може бути визнаною незмінною, сталою відносно всього загалу природних процесів. Радше сказати, що універсальний характер мають не окремі властивості простору і часу, а їх певні аспекти, а саме – топологічний і метричний аспекти.  Себто мається на увазі, що наявність комплексу топологічних і метричних властивостей є необхідним атрибутом реального простору і часу. Таке твердження має в своїй основі думку про те, що властивості простору і часу обумовлені не “природою матерії” взагалі, а цілком певним колом явищ фундаментального характеру. В залежності від того, який саме набір таких явищ і взаємодій ми розглядаємо, просторові і часові властивості будуть різними. Звідси залишається один крок до визнання реальності просторово-часових форм, і автор його робить. Але, на роблячи строгий вибір між субстанційною і реляційною концепціями простору і часу, Мостепаненко підходить до проблеми обґрунтування якісної специфіки просторово-часових форм дещо з іншого боку.

     В концепції Мостепаненко за основу беруться базові принципи діалектичного матеріалізму, зокрема принцип невичерпності матерії та уявлення про різні види матерії і форми її руху. Матерія, що рухається, – розмірковує автор, – має величезну кількість властивостей, які є з’єднаними між собою у певні комплекси, що пов’язані з певними видами матерії, формами руху і матеріальними об’єктами. Оскільки простір і час традиційно для матеріалістичної діалектики середини ХХ століття розглядалися як форми існування матерії, то цілком доцільно їх стійким комплексам співвіднести відповідні просторово-часові форми.

     Другий аргумент на користь різноманіття просторово-часових форм автор виводить, аналізуючи логічний об’єм поняття “зміна”. Очевидно, що поняття “зміна” у значенні зміни станів не можна застосувати до всієї матерії, до “Всесвіту загалом”. Виходячи із принципів про нествореність та незнищуваність матерії, слід визнати, що до неї не можна застосувати поняття виникнення та зникнення, а також поняття кількісної і якісної зміни. Зміна станів є характеристикою будь-якого конкретного одиничного об’єкту, а також множин об’єктів, за винятком тієї множини, що включає в себе всі матеріальні об’єкти. Отже, слід припустити, що існують певні групи об’єктів, в межах яких поняття зміни функціонує нормально з логічної точки зору, за межами цих груп поняття зміни втрачає свій логічний зміст.

     Зрозуміло, що все вище сказане дуже важко поєднати з уявленнями про існування єдиного універсального простору-часу – власне, концептуальних простору і часу ньютонівської механіки, – на фоні якого відбуваються всі події. Якщо б такий фон існував би, – проводить далі свою думку Мостепаненко, – всі явища Всесвіту можна було б впорядкувати єдиним чином і описати єдиним способом, а саме – розглядати Всесвіт як єдину систему, що перебуває у русі. (Від себе зауважимо, що розгляд світу як єдиної системи лежить в основі сучасних напрямків науково-філософських пошуків типу холізму, тотолоджі та їм подібних.) Отже, доводиться припустити, що в світі існує багато якісно різних просторово-часових форм. При цьому просторово-часову форму автор визначає як “необхідну умову існування всього великого класу матеріальних явищ, що належать до певного рівня матерії,” і разом з тим – форму “існування іншого, більш фундаментального рівня матерії” [29].

     За такого розуміння просторово-часових форм природно постає питання щодо їх класифікації, визначення критеріїв демаркації. Як зауважує Мостепаненко, це досить складна проблема: більш-менш безсумнівними для нього є три форми фізичного простору-часу – макро-, мікро- і мега- з їх характерними рисами і властивостями. Але значне місце автор відводить також і обговоренню проблем біологічного, психологічного та соціального простору-часу. За основу класифікації пропонується взяти досвід математики у виділенні окремих концептуальних просторово-часових форм. Важливо підкреслити те, що, як зазначається автором, характеристика і вибір кожної окремої концептуальної форми має виходити з підстав конкретного наукового дослідження.

     Інший спосіб класифікації – співвіднесення певному великому класу матеріальних об’єктів і явищ (рівневі матерії) своєї просторово-часової форми. Правда, проблема “виокремлення” видів матерії, які не можна звести один до одного, сама навряд чи може бути розв’язаною без звернення в свою чергу до проблеми просторово-часової специфіки. Нарешті, можна класифікувати просторово-часові форми за тими класами відносно фундаментальних матеріальних явищ, які складають основу даної просторово-часової форми. Скажімо, можна припустити, що природу макропростору і макрочасу визначають в основному мікроявища. Складності цього способу класифікації пов’язані з тим, що сама проблема з’ясування того, яким рівнем матерії обумовлені властивості даної просторово-часової форми, є виключно складною.

     Поряд з усім вище сказаним, Мостепаненко особливу увагу надає евристичним можливостям концепції просторово-часових форм, які розкриваються при її застосуванні у науці і філософії. Так, ця концепція дозволяє по-новому підійти до однієї з основних філософських проблем – проблеми атрибутів матерії (руху, простору і часу). З іншого боку, складність дослідження деяких рівнів реальності, напевно, пов’язана із специфікою просторово-часових відношень на цих рівнях. Отже, введення в науку уявлень про специфічні просторово-часові континууми може, як стверджує автор, сильно полегшити опис і дослідження багатьох явищ, які видаються парадоксальними з точки зору буденного досвіду [30].

     На тісний зв’язок між проблемою множинності форм простору і часу і питанням розвитку матерії вказує також Ю. А. Урманцев: “Вже із філософських положень: 1)простір і час – форми існування матерії, 2)рух – сутність простору і часу, 3)існують якісно різні, взаємно перетворювані види матерій і форми її руху – випливають висновки про існування якісно різних взаємно перетворюваних конкретних форм простору і часу” [31]. Справді, оскільки розвиток матерії – це перехід від одного її стану до якісно іншого, то цілком логічно припустити, що цей процес руху супроводжується зміною форм часу і простору.

     В плані розгляду проблеми часових форм прикметним є той факт, що, хоча сама концепція якісної специфіки часових властивостей на різних рівнях матеріальної організації вийшла з лона природознавства, вона із зацікавленням була сприйнята серед філософської громадськості. Наприклад, М. С. Каган писав про те, що врахування різних часових форм (за термінологією автора – модальностей) відрізняє філософське трактування часу від його однопланових тлумачень при конкретнонауковому підході. Виявлення зв’язку гносеологічного аспекту осмислення часу із ціннісними і світоглядними людськими орієнтаціями обов’язково передбачає, як стверджує автор, звернення до основних часових форм. М. С. Каган наголошує на тому, що тільки “охопивши всі його (часові – В. В.) модальності – природну і соціальну, що усвідомлюється культурою і проживається особистістю, тільки обіймаючи загальним теоретичним поглядом реальний рух буття в часі, емоційне і інтелектуальне його відбиття свідомістю, його наукове осягнення та художнє втілення, філософія здатна виробити своє, відмінне від фізичного, астрономічного, біофізіологічного, психологічного, історичного, економічного, мистецтвознавчого розуміння часу і розкрити діалектику всіх його модальностей” [32].

     Проте, неправильно було б представляти справу таким чином, наче концепція різноманітних часових форм є загальноприйнятою. Скоріше вона має більше противників, ніж прибічників. Наприклад, не сприймає цю концепцію відомий російський дослідник проблеми часу Ю. Б. Молчанов. Так, з приводу біологічної часової форми він пише: “…питання про співвідношення між минулим, теперішнім і майбутнім стосовно живих систем одержує, мабуть, лише більш чітке і наочне вираження, ніж стосовно систем неорганічного світу. Але це кількісна, а не якісна відмінність, і вона не дає на мій погляд, підстав для виокремлення особливого біологічного часу” [33].

     Як влучно зазначає В. А. Канке, бачення в темпоральності лише кількісних характеристик науковцями, що притримуються діалектичного матеріалізму, походить від визначення К. Марксом часу як кількісного буття руху. Але детальний аналіз праць Маркса дозволяє автору висунути ідею: кількісне буття руху – це певний тип процесуальності (із відповідними якісними змінами), а не “просто рух матерії в його генералізуючий функції по відношенню до простору і часу” [34].

     Із критикою правомірності розгляду нефізичних форм часу виступили у спільних статтях Р. А. Аронов та В. В. Терентьєв [35]. На думку цих авторів “…проблема нефізичних простору і часу, при детальному розгляді, виявляється не чим іншим, як проблемою специфічних просторових і часових властивостей нефізичних матеріальних об’єктів і взаємовідношень між ними і ніякого більш смислу в собі не містить…” [36]. Одразу зауважимо, що, якщо знаходитись на позиціях реляційної концепції часу, то слід визнати: як раз специфіка темпоральних властивостей різноманітних природних систем має знаходитись у фокусі досліджень проблеми часу. Власне, і часові форми тут слід розглядати вже не тільки як умови існування матеріальних об’єктів (О. М. Мостепаненко), а в тому розумінні, яке запропонував В. А. Канке: “…під формою часу ми розуміємо такий клас часових властивостей і відношень, який підлягає певним законам, що виражають саме його специфіку. Маючи на увазі зміст принципу невичерпності матерії та її атрибутів, слід очікувати, що форм часу існує досить багато” [37].

     При цьому дослідники часових форм спеціально підкреслюють складності, що виникають при виявленні специфіки тієї чи іншої форми та неприпустимість її редукції до фізичних уявлень про час [38]. Нерозробленість критеріїв для виокремлення різних часових форм дає підстави прибічникам концепції існування єдиного універсального часу будувати на цій обставині свою критику. Так, Р. А. Аронов та В. В. Терентьєв вважають, що концепція часових форм нездатна дати відповіді на такі питання: “Чи відрізняється тривалість геологічних, географічних, хімічних, біологічних і соціальних процесів від тривалості тих фізичних процесів, за рахунок яких вони здійснюються? Це – різні проміжки часу чи один і той самий? Чи відрізняються одна від одної їх метричні і топологічні властивості, їх властивості симетрії?” [39]. Поки на ці питанні не буде ґрунтовних відповідей, не можна – стверджують автори – вести ніякої мови про нефізичний час.

     Неважко помітити, що свою критику Р. А. Аронов і В. В. Терентьєв проводять з позицій субстанційного часу, принаймні час вони вважають чимось незалежним, таким, що має якісь однозначні об’єктивні кількісні характеристики, які не можуть бути різними для різних матеріальних процесів, що відбуваються одночасно в одних і тих самих матеріальних системах. Спростування подібних уявлень виявилося можливим, якщо час розуміти як метризовану тривалість.

     Адже, цілком очевидним здається те, що всі властивості часу існують до процесу вимірювання і навіть до того, як хтось починає сприймати час. Себто те, що час як кількісне буття руху існує незалежно від будь-якого вимірювання, довгий час не піддавали сумніву. Проте, як було показано І. А. Хасановим, тривалість сама по собі не має якоїсь певної кількісної визначеності – вона залежить від тієї чи іншої метрики. Метрика ж часу вводиться за допомогою конкретних класів матеріальних процесів (наприклад, фаз обертання космічних тіл, фаз розвитку живих організмів, фаз соціально-економічних процесів і тому подібних періодичних явищ), які дозволяють встановлювати конгруентні інтервали тривалості.

Розгляд проблеми часових форм через питання природи рівномірності часу та питання його вимірювання

     Ототожнення фізичного часу із філософською категорією було б правомірним, якби звичні одиниці часовиміру (секунди, години, місяці, роки) відображали єдино можливу часову метрику, яка, так би мовити, внутрішньо притаманна тривалості буття матеріального світу (це, звичайно, якщо не брати до уваги континуум культури – духовне буття людини), іншими словами: якби було доведено, що метрика, яка задається обертанням Землі є єдино можливою. Проте, в біології розвитку, геології та в деяких інших галузях природознавства вже більш ніж сто років з певним успіхом використовуються одиниці вимірювання часу, які не можна звести до календарного часу.  Прояснити дану ситуацію дозволяє розгляд такої метричної властивості часу як рівномірність.

     Аналізуючи природу рівномірності, І. А. Хасанов приходить до висновків, що час в природознавстві слід розглядати як систему відношень тривалостей співрівномірних матеріальних процесів, а оскільки в природі існують якісно різні класи таких процесів, то слід вести мову про якісно різні часові форми. Зауважимо, що рівномірне протікання поряд із безвідносністю до матерії є основною характеристикою абсолютного часу механіки. Власне, саме властивість рівномірності дозволяє вводити метрику, кількісно оцінювати проміжки тривалості процесів.

     Як стверджує І. А. Хасанов, – Арістотель, Плотін, Джон Лок, Ньютон, Ж. Л. д’Аламбер розглядали рівномірність як одну із найбільш важливих і фундаментальних властивостей часу. На сьогодні актуальними з цього питання є думки Л. Ейлера, Г. Спенсера, Е. Маха, А. Пуанкаре. Але питання про природу рівномірності виявилося настільки складним, що і до сьогодні воно залишається нерозв’язаним. Найбільш ґрунтовно з позицій класичної механіки рівномірність описав Жан Лерон д’Аламбер (1717 – 1783).

      Д’Аламбер, як і Ньютон, вважав, що “час за своєю природою протікає рівномірно” [40], але оскільки ми не можемо безпосередньо відчувати час, то вимушені для його вимірювання використовувати рухи, які сприймаються відчуттями, для цього в принципі придатні будь-які, в тому числі і нерівномірні рухи. Проте, зауважує д’Аламбер, “за допомогою нерівномірного руху неможливо було б вимірювати час, не знаючи звідкись наперед, який зв’язок між відношенням часів і відношенням пройдених шляхів відповідає даному рухові” [41]. Для того щоб використовувати нерівномірний рух для вимірювання часу, необхідно знати рівняння цього руху, яке можна розглядати як рівняння, що виражає “не співвідношення між простором і часом…”, а “співвідношення між відношенням частин часу до одиниці часу і відношенням частин пройденого простору до одиниці простору” [42]. Але рівняння руху, підкреслює д’Аламбер, ми можемо знати тільки із досвіду, який передбачає, “що вже мається цілком певна міра часу” [43].

     Тому для вимірювання часу ми повинні шукати “такий окремий вид руху, в якому зв’язок між відношенням проміжків часу і відношенням пройденого шляху відомий незалежно від будь-яких припущень, а просто з причини природи самого руху…” [44]. А оскільки “тривалість або часоплин існування речей один і той самий, чи то рухи є швидкими (за якими вимірюється час), чи то повільними, чи то їх немає зовсім…” [45], а “абсолютний час” є єдиним для всіх речей і рухів, то шуканий окремий вид руху, на думку д’Аламбера, повинен бути єдиним, що має вище наведену властивість. “Обидві ці умови задовольняє тільки рівномірний рух” [46].

     Яким же чином можна переконатися в тому, що даний рух є абсолютно рівномірним? Як і Ньютон, який вважав, що, можливо, і “не існує (в природі) такого рівномірного руху, яким би час міг вимірюватися із досконалою точністю” [47], д’Аламбер також притримується думки, що, напевно, не можна відшукати зовсім рівномірного руху. “Але, – пише він, – звідси зовсім не випливає, що рівномірний рух не є за своєю природою єдино первинною і найпростішою мірою часу. Якщо у нас немає можливості знайти точну і строгу міру часу, то ми повинні шукати, принаймні, наближену міру, – серед рухів приблизно рівномірних” [48]. Отже, “рівномірність” розглядається д’Аламбером як абсолютна властивість певного єдиного класу рухів, в наслідок чого всі наявні процеси припускається можливим розділити на “рівномірні” (або, хоча б, “приблизно рівномірні”) та “нерівномірні”. Між тим, І. А. Хасанов, аналізуючи критерії рівномірності, що були запропоновані д’Аламбером [49], відмічає, що вони не дозволяють однозначно розділити всі рухи на “рівномірні” та “нерівномірні”.

     Перш за все, неможливість такого розділення пов’язана з тим, що всі запропоновані способи мають в своїй основі порівняння між собою принаймні двох рухів. Річ в тому, що якщо ми маємо один-єдиний процес, то ми не можемо дати йому характеристику в плані рівномірності, оскільки для цього ми повинні порівнювати між собою два періоди часу, протягом яких досліджувана система (процес) змінюється однаковим чином. Але безпосередньо ці періоди не можна порівнювати між собою, тому що вини слідують один за одним в часі. Для розв’язання цієї задачі нам був би необхідний якийсь “зберігач тривалості”, тобто “годинник”, за допомогою якого можна було б зіставляти різні інтервали тривалості. Та подібний “зберігач тривалості” сам має бути якимсь процесом, що суперечить нашій умові. Отже, питання про рівномірність або нерівномірність тих або інших процесів є правомірним лише в тому випадку, якщо ми маємо можливість порівнювати даний процес з іншими матеріальними процесами. Для пари ж рухів ми можемо застосувати такий критерій рівномірності:

     “…Рух можна вважати приблизно рівномірним, якщо ми, порівнюючи його з іншими рухами, помічаємо, що всі вони скеровуються одним і тим же законом. Так, якщо декілька тіл рухаються таким чином, що шляхи, які долаються ними за один і той же час, завжди знаходяться (точно або приблизно) в одному і тому ж відношенні один до одного, то вважають рух цих тіл рівномірним або принаймні досить наближеним до рівномірного” [50]. Проте неважко помітити, – проводить далі свою думку Хасанов, – що якщо порівнювані між собою тіла, що рівномірно рухаються, синхронно з одним і тим самим коефіцієнтом прискорюють або сповільнюють свій рух, то рухи цих тіл, навіть ставши таким чином нерівномірними, все одно будуть задовольняти критерій рівномірності д’Аламбера.

     Таким чином, припущення д’Аламбера про те, що властивістю рівномірності характеризується один-єдиний клас рухів, буде справедливим лише в тому випадку, якщо порівнювані рухи не можуть синхронно і абсолютно однаковим чином змінювати свої швидкості. Якщо ж припустити, що досліджувані процеси взаємопов’язані (скажімо, через якісь фундаментальні закони тієї чи іншої форми руху матерії, до якої відносяться порівнювані процеси, або в наслідок приналежності порівнюваних процесів до певної єдиної цілісної системи, або в наслідок якихось інших причин) і абсолютно однаковим чином змінюють свої швидкості, то ми маємо дійти висновку, що критерій д’Аламбера не дає можливості виокремити із всього різноманіття матеріальних процесів “істинно” рівномірні, а лише вказує на співрівномірність порівнюваних процесів, тобто на те, що дані процеси підкоряються одному і тому ж закону і синхронно змінюють свої швидкості однаковим чином.

     “Таким чином, – робить висновок Хасанов, – запропоновані д’Аламбером критерії рівномірності базуються на порівняння між собою двох або декількох процесів і дозволяють встановити лише їх співвідносну рівномірність, тобто їх співрівномірність один відносно іншого” [51].

     Рудольф Карнап, обговорюючи питання вимірювання часу, виходить з поняття “періодичності”, але в принципових моментах його розмірковування подібні до обґрунтування критерію рівномірності д’Аламбера. Загалом, Р. Карнап притримується щодо цієї проблеми позитивістської традиції, прибічники якої, хоча і відчувають всю складність інтерпретації понять простору і часу, тим не менше, вбачають в апріорних ідеях абсолютного простору і часу дійсні, реальні сутності. На думку Р. Карнапа, час можна вимірювати за допомогою будь-якого періодичного процесу. Серед усіх періодичних процесів можна виділити “слабкі”, наприклад, виходи містера Сміта з будинку, биття власного серця, і “сильні”, наприклад, коливання маятника і т. п. Перевагу фізичним маятникам слід надати тільки тому, що, вимірюючи час за їх допомогою, ми отримуємо більш прості закони руху матеріальних тіл. При цьому виявляється, що всі періодичні процеси, що є еквівалентними коливанням маятника, є “сильними” періодичними процесами. Виокремлений таким чином клас еквівалентності складається із строго періодичних процесів і є єдиним в своєму роді, тому що всі інші класи еквівалентних періодичних процесів або співпадають з цим класом (наприклад, класи, що є еквівалентними обертанню Землі навколо своєї вісі або обертанню її навколо Сонця), або не перетинаються (як, наприклад, клас еквівалентності серцебиття). Тому строго періодичні процеси умовно можна було б назвати рівномірними періодичними процесами [52].

     Можна погодитись із Карнапом в тому, що загальний спосіб вимірювання часу базується на емпіричній основі: в практичній діяльності людини виявлений великий клас еквівалентних процесів, кожний з яких може бути застосований при параметризації часових відношень. До цього класу відносяться різноманітні маятникові рухи (здебільшого вони характеризуються строгою періодичністю). Але на сьогодні можна вважати доведеним, що існують різні класи еквівалентних (за термінологією Р. Карнапа), або співрівномірних (за термінологією І. А. Хасанова) процесів, і спосіб вимірювання буде залежати від того, який з цих класів взяти за основу. Вдаючись до методу математичного моделювання, Хасанов фактично довів існування великої кількості (практично безкінечної) різних класів співрівномірних процесів [53].

     Прикметним є той факт, що практичний досвід оперування часами із несумісними класами конгруентності (поняття “клас конгруентності” застосовується переважно в геометрії і в даному випадку відповідає в змістовному відношенні поняттю “клас співрівномірних процесів”) математикам відомий порівняно давно. Так, Мілн ввів τ- і t-часи, які пов’язані між собою нелінійним відношенням: τ=log(t/t0)+t0 [54]. Приблизно в ті самі роки, коли вийшла праця Мілна, Гастон Бакман писав про логарифмічне відношення біологічного (або за термінологією Бакмана – органічного) і фізичного часу [55]. Отже, наведемо ті висновки, яких дійшов І. А. Хасанов, досліджуючи природу рівномірності.

     Різні класи співрівномірних процесів, – пише автор, – як класи різних еквівалентностей не перетинаються між собою, тому як би ми почали за допомогою процесів того чи іншого класу вимірювати час, то всі інші класи співрівномірних процесів втратили б для нас властивість “рівномірності” і предстали б у вигляді груп стохастичних процесів.

     В реальній дійсності класи співрівномірних та еквівалентних періодичних процесів можуть виникати з різних причин. По-перше, вони можуть складатися із процесів, що підкоряються одним і тим самим фундаментальним законам. По-друге, подібний клас можуть утворювати процеси, що належать такій цілісній високоінтегрованій матеріальній системі, в якій всі процеси настільки тісно взаємопов’язані і поєднані, що поводять себе як єдиний цілісний потік, синхронно і пропорційно прискорюючись і сповільнюючись під впливом різних факторів, які впливають на дану систему. І, нарешті, в єдиний клас можуть входити процеси, що індуковані одним і тим самим фундаментальним процесом і які строго повторюють його ритміку.

     Отже, рівномірність є співвідносна властивість як мінімум двох співвідносних між собою матеріальних процесів і принципі можливе існування необмеженої кількості класів співрівномірних процесів. При цьому “критерії рівномірності”, якими ми можемо скористуватися, не дозволяють жоден з цих класів виокремити як клас “істинної” або “абсолютної” рівномірності.  Що ж стосується питання про реальне існування якісно різних класів співрівномірних процесів, які не можна звести один до одного, то сучасна наука, фактично, вже дала на нього позитивну відповідь. Саме такими специфічними класами є певні сукупності біологічних процесів, які протікають в живих організмах, що дозволяє, використовуючи одиниці біологічного часу, описувати процеси життєдіяльності і розвитку живих організмів не як стохастичні, якими вони видаються при опису їх в загальноприйнятих одиницях фізичного часу, а як динамічні процеси [56]. Фактично, І. А. Хасанов обґрунтовує ідею існування якісно різних часових форм: фізичної , біологічної, хімічної і так далі.

     Підсумовуючи все вище сказане про реальність і філософський статус часових форм в природознавстві, слід зазначити наступне:

     – В межах природничонаукового дослідження час доцільно розглядати як систему відношень: характеристика темпоральних відношень і властивостей природної системи є відповідним описом динаміки цієї системи.

     – Часові відношення і властивості не є абсолютними характеристиками даної системи, їх виділення залежить від досліджуваного аспекту. Наприклад, живий організм можна розглядати як біологічну, хімічну, фізичну системи. Вибір для опису певної системи відповідної часової форми визначається саме аспектом дослідження і повинен скеровуватися з міркувань операціональної зручності: факти, закономірності і закони, які встановлюються при описі даної системи із застосуванням уявлень про певний специфічний час повинні адекватно з точки зору обраних вихідних теоретичних настанов описувати динаміку системи і разом з цим їх формулювання має бути якомога простішим.

     – В свою чергу, специфічні часові форми не є умоглядними конструкціями, “чистими абстракціями”. Вони є відображенням реальних якостей природних систем. Виділення часових форм в природознавстві базується на виокремленні форм руху матерії і формально відповідає традиційній класифікації природознавства на окремі наукові галузі.

     – Кожна окрема часова форма має свою метрику (правила і одиниці вимірювання), яка визначається відповідним класом співрівномірних процесів.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. М., Наука, 1987. – С. 224 – 231.

2.  Добиаш-Рождественская О. А. Культура западноевропейского средневековья. – М.: Наука, 1987. – С. 14.

3. Аксенов Г. П. Причина времени. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – С. 12.

4. Там само, С. 8 – 9.

5. Канке В. А. Формы времени. Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1984. – С. 7.

6. Хасанов И. А. Время, природа, равномерность, измерение.– М.: Прогресс–Традиция, 2001. – С. 233 – 234.

7. Мостепаненко А. М. Проблема универсальности основных свойств пространства и времени. Л.: Наука, 1969. – С. 17.

8. Цехмистро И. З. Холистическая философия науки: Учебное пособие. Сумы: ИТД, Университетская книга, 2002.– С. 228.

9. Новая философская энциклопедия: В 4-х т. Т. 3. М.: Мысль, 2001. – С. 177.

10.  Любинская Л. Н., Лепилин С. В. Проблема времени в контексте междисциплинарных исследований. М.: Прогресс–Традиция, 2002. – С. 24 – 28.

11. On the Way to Understanding the Time Phenomenon: the Constructions of Time in the Science. Part 2. The “Active” Properties of Time According to N. A. Kozyrev. Singapore, New Jersey, London, Hong Kong: World Scientific, 1996. – 220p.

12. Молчанов Ю. Б. Четыре концепции времени в философии и физике. М.: Наука, 1977. – 192с.

13. Там само, С 50.

14. Ньютон И. Математические начала натуральной философии. – М.: Наука, 1989. – С. 30.

15. Аристотель Сочинения. В 4-х т. Т. 3. – М.: Мысль, 1981. – С. 147 – 148.

16. Новая философская энциклопедия: В 4-х т. Т. 4. – М.: Мысль, 2001. – С. 361 – 362.

17. Анисов А. М. Темпоральный универсум и его познание. М., 2000. – 208с.

18. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М.: Искусство, 1984. – С. 163, 165.

19. Ньютон И. Математические начала натуральной философии. – М.: Наука, 1989. – С. 9.

20. Симаков К. В., Оноприенко В. И. «Геологическое» и «физическое» время (сопоставление понятий и процедур измерения). В кн.: Методологические проблемы геологии. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 100.

21. Лазарев С. С. Понятие «время» и геологическая летопись земной коры. Вопросы философии №1, 2002. – С. 78.

22. Там само, С. 88.

23. Пуанкаре А. Измерение времени. В кн.: Пуанкаре А. О науке М.: Наука. Гл. ред. физ-мат. лит., 1990. – С. 218 – 232.

24. Там само, С. 222.

25. Там само, С. 224.

26. Grünbaum A. Geometry, chronometry and empiricism. Minnesota Studies in the Philosophy of Science, vol. III (Scientific explanation, space and time), Minneapolis, 1962. – P. 416 – 447.

27. Там само, Р. 419.

28. Мостепаненко А. М. Проблема универсальности основных свойств пространства и времени. Л.: Наука, 1969. – С. 79 – 83.

29. Там само, С. 197.

30. Там само, С. 214 – 223.

31. Урманцев Ю. А. Симметрия природы и природа симметрии. М., 1974. – С. 41 – 42.

32. Каган М. С. Время как философская проблема. Вопросы философии, 1982, №10. – С. 124.

33. Молчанов Ю.Б. Проблема времени в современной науке. М.: Наука, 1990. – С. 132.

34. Канке В. А. Формы времени. Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1984. – С. 17 – 19.

35. Аронов Р. А., Терентьев В. В. К истокам концепции нефизических форм пространства и времени. Диалектический материализм и философские вопросы естествознания. Методологические проблемы естественнонаучного познания. Межвузовский сборник научных трудов. – М., 1986. – С. 14 – 28.; Аронов Р. А., Терентьев В. В. Существуют ли нефизические формы пространства и времени. Вопросы философии, 1988, №1. – С. 71 – 84.

36. Аронов Р. А., Терентьев В. В. К истокам концепции нефизических форм пространства и времени. Диалектический материализм и философские вопросы естествознания. Методологические проблемы естественнонаучного познания. Межвузовский сборник научных трудов. – М., 1986. – С. 15.

37. Канке В. А. Формы времени. Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1984. – С. 29.

38.  Жог В. И., Канке В. А. Проблема реальности и статус форм времени и пространства. Философские науки, 1981, №2. – С. 35.

39. Аронов Р. А., Терентьев В. В. Существуют ли нефизические формы пространства и времени. Вопросы философии, 1988, №1. – С. 72.

40. Даламбер Ж. Динамика. – М. – Л., 1950. – С. 19.

41. Там само, С. 46.

42. Там само, С. 19.

43. Там само, С. 46.

44. Там само, С. 45.

45. Ньютон И. Математические начала натуральной философии. – М.: Наука, 1989. – С. 32.

46.  Даламбер Ж. Динамика. – М. – Л., 1950. – С. 45.

47. Ньютон И. Математические начала натуральной философии. – М.: Наука, 1989. – С. 32.

48.  Даламбер Ж. Динамика. – М. – Л., 1950. – С. 46.

49. Хасанов И. А. Время, природа, равномерность, измерение.– М.: Прогресс–Традиция, 2001. – С. 142 – 145.

50.  Даламбер Ж. Динамика. – М. – Л., 1950. – С. 47.

51. Хасанов И. А. Время, природа, равномерность, измерение.– М.: Прогресс–Традиция, 2001. – С. 145.

52. Карнап Р. Философские основания физики. – М.: Прогресс, 1971. – С. 133.

53. Хасанов И. А. Время, природа, равномерность, измерение.– М.: Прогресс–Традиция, 2001. – С. 148 – 154.

54. Milne E. A. Kinematics Relativity. Oxford, 1948. – P. 22.

55. Backman G. Wachstum und organische Zeit. – Leipzig, 1943.

56. Хасанов И. А. Время, природа, равномерность, измерение.– М.: Прогресс–Традиция, 2001. – С. 154 – 155.


Вперше стаття опублікована у:
Віфлянцев В. В. Часові форми як методологічна проблема природознавства // Практична філософія. – 2003. – № 3. – С. 212 – 227.