Розвиток уявлень про біологічний час та їх актуальний філософський статус

     Існує легенда, як одного разу Лаплас сказав імператору Бонапарту, що "другого Ньютона" не буде, оскільки існує тільки один світ, який вже пояснено. В ті часи більшість фізиків вважали, що основні принципи світобудови з’ясовано і на долю наступних поколінь дослідників випало лише розв’язання окремих проблем, які можуть внести певну ясність в наукову картину світу, але аж ніяк не змінити її вцілому. Всеохопність, універсальність і відносна простота формулювань законів Ньютона дозволили дидактикам зробити з них основу для шкільного вивчення фізики, а отже, і всього природознавства. "Шкільні роки − пише Л. С. Полак у передмові до "Начал" Ісаака Ньютона − роблять ньютоніанцями всіх людей на нашій планеті. Ледь не з молоком матері ми вбираємо в нашу духовну плоть три аксіоми Ньютона, його простір і час, його закон всесвітнього тяжіння та багато, багато іншого" [1].

     Та відкриття, зроблені фізикою і іншими природничими науками наприкінці ХІХ − початку ХХ століть, змусили вчених переглянути класичні уявлення про світобудову і, зокрема, про простір і час. Простір вже не мислиться як скринька, в яку покладено речі (люди, дерева, планети, зірки), а час вже не розглядається як безвідносний до будь-чого, такий, що рівномірно протікає, тепер він мислиться не тільки в модусі тривалості, а і в модусі становлення. В традиціях некласичної науки час, простір, речовина розглядаються у нерозривній єдності. Справедливим буде не тільки твердження, що певні об’єкти існують в певному просторі і часі, а і положення, що речовина, матерія організує, конституює в собі і довкола прстір-час, і властивості цього простору-часу будуть залежати від змін в самій речовині. А оскільки на різних рівнях своєї організації, матерія виявляє себе по-різному, то кожному з цих рівнів відповідає специфічний простір-час.

     З цих міркувань виходять дослідники проблеми часу, обгрунтовуючи концепцію його полімодальності. Часова модальність − це категорія, яка виражає певні часові відносини на відповідному рівні організації матерії. Таким чином, час астрономічний виражає темпоральні відносини між космічними тілами, час біологічний характеризує темпоральні відносини життєвих процесів, час хімічний є показником кінетики реакцій хімічних речовин і так далі. Якщо розглядати духовний план людини, то можна вести мову про художній час, історичний час, час індивідуального людського буття і таке інше.

     Стрімкий розвиток хронобіології та хрономедицини, впровадження їх досягнень у експериментальну та лікувальну практику [2] свідчать про важливість дослідження специфіки темпоральної організації біологічних процесів. В цій статті мається на меті прослідкувати в загальних рисах розвиток уявлень про біологічний час та визначити їх актуальний філософський статус.
     Тут доречно підкреслити, що концепція полімодальності часу на сьогодні більшістю науковцями береться до уваги не як аксіоматичне положення, а як одна з можливих точок зору. (Скажімо, на тлі ідей Пола Фейрабенда про плюралізм, співіснування і проліферацію наукових теорій, така ситуація видається цілком сприятливою для наукоаого пошуку в напрямку дослідження проблеми часу.) Аналізуючи традицію, яка склалася при ідентифікації окремих часових модальностей, В. П. Войтенко пише: “Тут можливі два підходи. Згідно першого вважають, що різним формам руху матерії відповідають якісно відмінні часові модальності. Завдання полягає у з’ясуванні цієї якості, розкритті діалектики всіх модальностей часу, їх ролі у побудові гносеологічної та онтологічної картини світу. Інший підхід базується на концепції, що єдиний час є пов’язаним з найбільш фундаментальними властивостями матерії і якісно не розрізняються у різних світових процесах. Окремі його модальності відбивають особливості устрою тих чи інших систем, що рухаються в єдиному струмені часу. Завдання полягає у з’ясуванні механізму, від якого залежить перехід від зовнішнього часу до внутрішнього (власного) часу системи, але сам цей перехід розглядається як кількісна (рахувальна) процедура, за якою не стоїть якісний зсув” [3].

      Отже, справедливо буде враховувати і таку точку зору, яка буде заперечувати виділення певних часових модальностей. Так, з приводу біологічного часу Ю. Б. Молчанов пише: “…питання про співвідношення між минулим, теперішнім і майбутнім стосовно живих систем одержує, мабуть, лише більш чітке і наочне вираження, ніж стосовно систем неорганічного світу. Але це кількісна, а не якісна відмінність, і вона не дає на мій погляд, підстав для виокремлення особливого біологічного часу” [4].
     Зваживши на все вище сказане, можна з певністю стверджувати наступне: як би не вирішувалося онтологічне питання правомірності виокремлення модальності біологічного часу, сама концепція біологічного часу має свою досить оригінальну історію і варта уваги філософського дослідження. Тому зосередимо нашу увагу на трьох наступних питаннях. 1. В чому полягає своєрідність часових відношень у живих системах? 2. Які біологічні процеси і явища знаходять своє відображення у поглядах на біологічний час у різних авторів? 3. Яку дескриптивну та евристичну цінність має концепція біологічного часу, як вона пов’язана із загальними філософськими проблемами біології?
     Перш ніж перейти до основного розгляду проблеми, зробимо декілька попередніх зауважень. По-перше, концепція біологічного часу ще не має ні такої єдності, ні такого рангу наукової теорії, як теорія відносності у фізиці чи еволюційна теорія у біології, тому в нашому випадку краще вести мову про уявлення як модельне відображення темпоральних властивостей біологічних систем. Тому саме поняття “уявлення” стоїть назві статті.

     По-друге, вираз “біологічний час” вживається переважно в традиції біологічної і філософської літератури країн бувшого СРСР. В англомовній літературі частіше зустрічається вираз "живий годинник" або “біологічний годинник” [5, 6], або поняття “біотемпоральний світ”, як у Дж. Фрейзера [7]. Щодо перших двох, то слід зауважити, що “біологічний годинник” є виявленням здатності живих організмів відраховувати час, а структура останнього не зводиться до самої цієї здатності. Отже, розглядаючи тільки адаптаційні механізми, що дозволяють узгоджувати швидкості зовнішніх та внутрішніх процесів стосовно живих систем, ми не зможемо вийти на рівень філософських узагальнень, а будемо залишатися в межах хронобіології, в кращому випадку – теоретичної біології. Щодо поняття “темпоральність” (часові відношення), то, знов таки, воно значно звужує проблему, зводячи її лише до певних часових характеристик різних умвельтів (світів, рівнів організації матерії).

     Становлення концепції біологічного часу тісно пов’язане і, вочевидь, обумовлене розвитком природничих наук. На специфіку часових відношень в біологічних системах вперше чітко вказав К. Бер, виділивши два аспекти власного часу організмів: швидкість протікання життєвих процесів як об’єктивну характеристику ходу індивідуального часу і залежність усвідомлення людиною часових процесів буття від особливостей ходу її власного “біологічного годинника” [8]. Проте, часові властивості розглядалися ним лише стосовно організменного рівня, і ідеї специфічності часової організації біосистем не були ще осмислені в контексті специфіки організації життя на всіх його рівнях.

     Традиційно виникнення ідеї біологічного часу пов’язують із працями В. І. Вернадського 30-х років [9]. Це період важливих подій у природознавстві: відкриття у ядерній фізиці, створення і розробка теорії відносності, відкриття у біохімії, генетиці популяцій, становлення синтетичної теорії еволюції. Значні зрушення у сфері природничих наук призвели до переосмислення і конкретизації таких понять як “речовина”, “простір”, “час”. Знову питання про основи життя почало притягувати думки вчених. З одного боку виявилося неможливим проведення чіткої межі між живою і неживою природою, з іншого, були розкриті тонкі механізми процесів, що лежать в основі життєдіяльності. Разом із цим виник інтерес і до часової організації біологічних систем. При цьому виявилося, що ряд властивостей біологічного часу не піддається вивченню у межах емпіричного знання. Виникла класична ситуація необхідності створення теорії, яка б передувала практиці.

     На сьогодні проблема біологічного часу вивчається як в рамках експериментальної науки (хронобіологія, хрономедицина, хроногенетика, геронтологія, біологія розвитку та ін.), так і в межах теоретичної біології та філософії біології. Проте одразу слід сказати, що в експериментальній біології вивчається не власне час, а лише окремі його властивості. Так, хронобіологія як “наука про біологічні ритми і часові тренди, їх залежності від стану системи, про фізіологічні механізми, що лежать в їх основі” [10], вивчає ритмічність і циклічність біологічного часу. Вивчення цих властивостей лежить в основі проблеми біологічного годинника.

     Таким чином, хронобіологами проблема біологічного часу розглядається досить звужено. І такий підхід аж ніяк не є якимось недоліком чи методологічною слабкістю хронобіології, просто він обмежується відповідним предметним горизонтом. Адже, цілком ясно, що емпіричному пізнанню підвладні лише ті явища, які повторюються, які піддаються експерименту і моделюванню. В інших словах можна сказати так: можливість описати предмет дослідження у всій його цілісності із максимальним застосуванням математичних образів створює тверду основу для раціонального, наукового вивчення останнього.

     Отже, зрозумілим стає те, чому окремі галузі біології, які так чи інакше є причетними до проблеми часу, звужують її до певного аспекту (в біоритмології проблема зводиться до “роботи” біологічного годинника).

     Філософське осмислення проблеми біологічного часу має враховувати і те, що кожний момент є унікальним, неповторним і разом із цим подібним до попереднього (як подібність і відмінність двох крапель води, двох атомів). Векторність природних процесів з одного боку і їх циклічність − з іншого, створюють основу для введення поняття історичності часу. Дослідження в галузі фізики дисипативних систем показали, що в системах, які знаходяться у сані далекому від термодинамічної рівноваги, детерміністська модель не діє: кінцевий результат процесу розрахувати неможливо, іншими словами, система "сама обирає" свій шлях. З цього приводу І.Пригожин пише: "Детермінізм, що видавався прямим наслідком раціоналістичної моделі динаміки, зводиться зараз до властивості, яка проявляється лише в окремих випадках [11]. З цієї точки зору будь-який природний процес треба розглядати як "подію", в якій випадок і закономірність співіснують у своїй нероздільній єдності.

     Ще наприкінці ХІХ століття біологи вже бачили методологічні недоліки розгляду живих організмів як ізольованих систем. Розвиток понять "популяція", "біотоп", "сукцесія", розробка вчення про біосферу є наслідками розуміння складних взаємозв’язків між елементами біосистем, направленості їх розвитку. Власне, ідея унікальності подій, що відбуваються в історії розвитку життя, випливає і з еволюційного вчення: адже, виникнення нового виду, або вимирання певного таксону − події неповторні і незворотні. Отже, думка І. Пригожина, що саме на тлі подієвої історії можуть бути досліджені феномени у всій їх конкретній данності, є цінною і для біології.

     Важливо підкреслити те, що введення поняття біологічного часу було зумовлене переважно практичними потребами описати специфічність динаміки процесів, що пов’язані із життям. Як справедливо зазначає Б. Владимирський, “введення цього поняття необхідне ще і тому, що у сучасній теоретичній біології (фізіології) однією з фундаментальних проблем, що потребують свого вирішення, є проблема синтезу еволюційних і організаційних (структурних) уявлень про об’єкти дослідження” [12]. Саме тому природничники, зокрема біологи, зробили вагомий внесок у створення, розвиток та філософське осмислення концепції біологічного часу.

     Недивлячись на значні успіхи, що зроблені в галузі біоритмології та досить значний час, що минув з пори висунення ідей про біологічний час, зараз немає єдиної концепції біологічного часу. Уявлення про часову організацію живих систем є досить різними у різних дослідників, та практично всі вони сходяться у думці, що біологічні системи мають суто свою, оригінальну, специфічну часову організацію.

     Н. Моїсеєва вказує на такі специфічні властивості біологічного часу як векторність, асиметричність, яка проявляється в явищах ритмічності, множинність і нерівномірність [13]. Ці часові властивості або ж зовсім нехарактерні для інших модальностей, або ж виявляються поза межами біологічного часу і простору у менший мірі. Векторність проявляється в процесах реалізації спадкової інформації (морфогенез, старіння, розмноження і т. п.), еволюційного розвитку, процесах руху речовини, енергії, інформації на всіх рівнях організації живого – від клітини до біосфери вцілому.

     Ритмічність не є характеристикою, притаманною суто процесам живого. Але якщо у математичному і фізичному просторі часові відрізки є гомогенними, то в живих системах очевидною є якісна різниця між двома сусідніми подіями, при чому наступна обов’язково включає в себе попередню і разом із цим несе в собі певну новизну, сенсаційність. Це твердження можна проілюструвати на прикладі біогенетичного закону Геккеля, суть якого полягає в тому, що на ранніх стадіях ембріогенезу хребетних проявляються морфо-функціональні ознаки, що характерні для дорослих предкових форм. На відміну від цього, у фізичних системах (наприклад, система пружинного маятника або метронома) рух по часовій координаті є лінійним, поступальним, а часові відрізки тотожніми.

     Власне, базуючись на уявленнях про єдність простору і часу, про особливості структурної організації живої речовини (структурна асиметрія), В. І. Вернадський висунув ідею про доцільність введення у філософію поняття біологічного часу [9]. Отже, на векторність та асиметричність простору-часу жавих систем було вказано що на початку розвитку уявлень про біологічний час.

     Певних пояснень потребує також і термін “біологічний годинник”. На сьогодні під цим поняттям не розуміють якусь певну структуру, яка б відраховувала визначені відрізки часу, хоча і на організменному і на клітинному рівнях вже досить з’ясована орієнтація систем по часових трендах.

     Пошуки координатора всіх біоритмів, пов’язаних із сприйняттям зовнішніх сигналів, призвели вчених до висновку, що у хребетних тварин він пов’язаний із нейроендокринною системою регуляції фізіологічних функцій. Головна ланка цієї системи знаходиться в гіпоталамусі. З’ясовано і те, що старіння організму також пов’язане із цією залозою [6].

     Поряд із цим, ритмічна активність виявлена навіть у одиничній клітині. Вивчення роботи “темпоральних генів” створює передумови для розробки уявлень про молекулярний годинник [14]. Тут під поняттям “молекулярний годинник” розуміють набір певних генів, які отримують сигнали від фоторецепторів та інших датчиків по визначеним шляхам загального метаболізму клітини. Продукти їх трансляції активують гени-мішені, транскрипція яких запускає каскад біохімічних реакцій, внаслідок чого відбувається необхідна підстройка гормональних осциляцій, локомоторної активності, концентраційних коливань у ферментативних системах і т. ін. Тобто наслідком роботи молекулярного годинника на виході є зміни у біохімії, фізіології, поведінці живої істоти. Сама система молекулярного годинника складається із багатьох елементів, зв’язки між якими характеризуються багатоступеневістю і неоднозначністю. Вцілому для системи наявні як регуляція за допомогою зовнішніх сигналів, так і авторегуляція.

     Отже, багато питань, що стосуються ритмічної організації живих систем уже мають відповіді. Проте ці відповіді прояснюють лише те, як відбувається відлік часу, як здійснюється синхронізація зовнішніх процесів із внутрішніми ритмами, але нічого не кажуть про вимірність біологічного часу, про його співвіднесення з іншими модальностями (наприклад, часом фізичним), про його структуру.

     Адже, як зазначає В. А. Мєжерін, “будь-яка біологічна цілісність грає роль самого “біологічного годинника”, а різні рівні її організації є “шестернями”, які відраховують час різної тривалості” [15]. Тобто відлік часу можна проводити відносно будь-якого процесу і відповідним чином вводити одиниці виміру. Так, відлік знайомого нам фізичного часу також базується на періодичному процесі – рухові Землі навколо Сонця; абсолютизація фізичного часу на побутовому рівні зумовлена всезагальністю, тривіальністю цього процесу для земних меж.

     Виходячи з цих міркувань, під поняттям “біологічний годинник” краще розуміти певні відношення між елементами біологічної системи, ніж самі ці елементи. В протилежному випадку ми будемо наділяти біологічні структури певними семантичними значеннями відносно дослідника, припускаючись тим самим онтологічної помилки.

     Коли ведуть мову про множинність біологічного часу, то мають на увазі, що живі системи існують водночас і як індивідуальні особини, і як одиниці, що складають популяцію, вид і т. д. На цю особливість вказував і В. І. Вернадський.

     “Множинність часових шкал, – писав з цього приводу Г. Патті, – поза сумнівом, є важливим аспектом життя. Фізика використовує тільки одну часову шкалу (якщо не брати до уваги деяких областей нелінійної термодинаміки). Я хотів би лише відмітити, що для опису всієї біології трьох часових шкал може виявитися недостатньо. Наприклад, існує фізичний час (в рівняннях руху), каталітичний час (необхідний для опису ферментативних реакцій), час клітинного поділу, час індивідуального розвитку, час генерації, час екологічної сукцесії і, нарешті, еволюційний час. Можливо, слід додати ще психологічний час, або час свідомості” [16].

     Крім того, якщо розглядати біологічний об’єкт як окрему систему, то його індивідуальний час (власний час системи) можна розглядати як складений із часів послідовних онтогенетичних процесів – фаз розвитку данного об’єкту (наприклад, фаза зародку → ембріональна → молодого організму → генеративна → сенільна і т. п.). Розглядаючи кожну таку фазу як елемент часу, дослідники розрізняють склад (виокремлені елементи) і будову (послідовність виокремлених елементів) часу.

     В природі спостерігаються явища хронополіморфізму – існування якісно тотожніх об’єктів, що мають різний за складом та (або) за будовою час Т, та явище хроноізоморфізму – існування різних об’єктів, які мають однаковий за складом і будовою час Т [17].

     Із властивістю множинності тісно пов’язана нерівномірність протікання часу в живих системах. Сюди також відноситься проблема масштабу (одиниць вимірювання) та співвідношення внутрішнього часу системи із зовнішнім.

     Хронобіологами і геронтологами давно вже помічено, що хронологічний вік не визначає фізіологічного стану біосистеми. Різноманітні процеси в одному і тому ж організмі відбуваються із різними швидкостями в залежності від віку та умов зовнішнього та внутрішнього середовища. Так, рани загоюються швидше в молодому віці, відрізок життя старого організму значно бідніший на фізіологічні процеси, ніж такий самий відрізок життя молодого організму. Вважають, що тривалість інтервалів часу, які відраховує організм, залежить від інтенсивності метаболізму, яка змінюється на різних етапах росту і розвитку. Отже, тривалість процесів, яка вимірюється за фізичним часом це одне, а кількість біологічно значимих подій, що відбуваються за певний проміжок цього фізичниго часу, це інше. Тому для порівняння швидкостей процесів, які відбуваються в живих системах, доречно користуватися поняттям інформаційної ємності часу. Це поняття вже застосовується в історичній і соціальній науках для визначення кількості значущих подій за певний проміжок часу [18].

     На підставі різного інформаційного об’єму біологічного часу видатний біоморфолог К. Шмідт-Нієльсен порівнював протікання фізіологічних процесів у різних істот в залежності від їх розмірів, сезонної активності і т. ін. При цьому він проводив думку, що в середньому у всіх тваринних організмів, незалежно від їх розміру, хронологічної тривалості їх життя, кількість біологічно значимих подій є однаковою:
     “Серце землерийки б’ється із частотою 1000 ударів за хвилину, а у слона може бути лише 30 ударів. 1000 ударів серця слона займають біля півгодини. Те ж саме стосується і інших фізіологічних функцій. Землерийка живе бурхливіше, ніж слон, і одиниця часу за годинником для цих тварин має різне значення. Очевидно, що фізіологічний час – це відносне поняття і часова шкала тварини визначається її розмірами.
     Тривалість життя дрібних тварин відповідає високим швидкостям процесів, які у них відбуваються: дрібні тварини не живуть довго. Проте дрібні і великі тварини проживають приблизно однакове за тривалістю фізіологічне життя” [18].

     Відсутність однозначної залежності між зовнішнім (фізичим) і власним часом (віком) біосистеми В. П. Войтенко ілюструє таким прикладом. “Дріжжева клітина гине після того, як в ході брунькування утворить певну кількість дочірніх клітин. Хімічні або фізичні впливи, які сповільнюють темп брунькування, одночасно збільшують тривалість життя дріжжевої клітини у тих межах, які дозволяють їй зробити звичайну кількість бруньок [3].

     Таким чином, час живої системи доцільно характеризувати подієвістю (змістом часу), при цьому слід враховувати нерівноцінність окремих подій для системи вцілому. З метою операціонально охарактеризувати події як заміну елементів системи А. П. Лєвіч вводить поняття генерального процесу.
     “В живих клітинах генеральним процесом є метаболізм, в процесі якого замінюються молекули у складі клітини. Генеральний процес для багатоклітинних організмів – ріст, при якому з’являються нові клітини і замінюються або зникають вже існуючі. Динаміка чисельності, що резюмує народження і смерть особин, складає генеральний процес для популяцій. Зміна видів, яка називається сукцесією, є виявленням генерального процесу в екологічних угрупованнях. Зміна асоціацій живих організмів в біосфері землі називається процесом еволюції” [19].

     Введення поняття “генерального процесу” має певну дескриптивну цінність, дозволяючи уніфікувати різноманітність проявлення мінливості на різних рівнях організації живого та експліфікувати зміни в наборах елементів біологічних систем. Таким чином, властивість множинності біологічного часу знаходить своє вираження в ідеї генеральних біологічних процесів.      Ця ідея перегукується із вище наведеними думками Г. Патті про часові шкали в живій природі.

     Н. Моісеєва пропонує тривимірну модель біологічного часу [20]. В своїх міркуваннях вона базується на уявленнях І. Канта про три модуси часу – послідовність, співіснування та сталість. Послідовність пов’язується із лінійним порядком протікання процесів (“довжина часу”), модус співіснування – із “набором подій”, що відбуваються одномоментно відносно конкретного живого організму (“ширина часу”), модус сталості – продуктивність кожної миті, значущисть її в загальному балансі часу (“глибина часу”). При цьому підкреслюється взаємозалежність цих трьох вимірів: “при збільшенні “ширини” часу зменшується “довжина”, при зростанні “глибини” – зменшується “ширина” і “довжина” ”. Тобто виходить, що організм є замкненим в можливостях свого часу, як і в можливостях свого простору.

     Під збільшенням “ширини” часу розуміється збільшення одномоментного здійснення ряду дій. Напевно, “ширина” часу збільшується в процесі еволюційного розвитку, а у окремих індивідуумів – в процесі тренування робочих навичок. Особливо зростає “ширина” в момент стресу, коли людина може здійснити в надзвичайно короткий термін і прийняття рішень, і проведення складної системи дій. Можливість деяких людей робити складні математичні дії в умі пояснюється зменшенням “довжини” часу, таким чином плин часу суб’єктивно сповільнюється. В особливих психо-емоційних станах “осяяння” проникнення в сутність предмету, охоплення явища в його розвитку відбувається завдяки збільшенню “глибини” часу.

     Характерною рисою концепції біологічного часу є те, що погляди різних дослідників на проблему мало в чому суперечать один одному, але, разом з цим, уявлення про сутність темпоральних відносин в живих системах поки що не набули чіткої, завершеної форми. Таку ситуацію можна пояснити декількома причинами. З одного боку, відсутність жорстких ідеалізацій, аксіоматичних положень в області проблеми часу ускладнює застосування для її розв’язання логіко-математичного апарату, який з успіхом використовується у фізиці, астрономії та інших природничих науках. З іншого боку, проблема біологічного часу напряму пов’язана із основними питаннями філософії біології. Як пов’язані між собою поняття "життя", "людина", "час", "простір"? Багато дослідників проблеми біологічного часу вважають, що саме специфіка часових відношень в біологічних системах надає їм характеру "живого", відрізняє їх від систем неорганічного світу. Так, Г.Михайловський пише: "За рівнем і характером організації часу біологічні системи якісно відрізняються від систем фізичних і хімічних. Аналіз цієї проблеми призводить до нового визначення життя як процесу перенормування вірогідностей” [21]. Згідно цих уявлень, живий макростан біологічної системи визначає відповідний мікростан (набір молекул, наприклад) через перенормування вірогідностей. Таким чином, як бачимо, проблема біологічного часу імпліцитно містить в собі і проблему сутності життя.

     В цілому ж, можна відмітити, що концепція біологічного часу переживає своє становлення.    Необхідність у створенні теоретичного підгрунття для опису часових відношень в біологічних системах постала з чисто практичних потреб, але разом із цим ряд властивостей часу не вдається дослідити в рамках емпіричного знання. Отже, проблема біологічного часу на сьогодні містить широкий простір для творчого пошуку.

Л І Т Е Р А Т У Р А:

1. Ньютон И. Математические начала натуральной философии. М.: Наука, 1989. – С. 9.

2. Дильман В. М. Большие биологические часы. Введение в интегральную медицину. М.: Знание, 1986. – С. 177 – 178.

3. Войтенко В. П. Время и часы как проблема теоретической биологии. Вопросы философии, 1985, №1. – С. 77.

4. Молчанов Ю. Б. Проблема времени в современной науке. М.: Наука, 1990. – С. 132.

5. Уорд Р. Живые часы. М.: Мир, 1974. – 240с.

6. Уинфри А. Т. Время по биологическим часам. М.: Мир, 1990. – 208 с.

7. The Study of Time III. Edited by J. T. Fraser, N. Lawrence, D. Park. Springer-Verlag – New York, Heidelberg, Berlin, 1978 – P.35.

8. Baer K. E. Wilche Auffassung der lebenden Natur ist die richtige? und wie ist diese Auffassung auf die Entomologie anzuwenden? Труды Русскаго энтомологического общества. СПб, 1861. Кн. первая. – С. 1 – 43.

9. Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. М.: Наука, 1988. – С. 222 – 372.

10. Бреус Т. К. Биологические эффекты солнечной активности. Природа, 1998, №2. – С. 77.

11. Пригожин И. Переоткрытие времени. Вопросы философии, 1989, №8. – С. 4.

12. Владимирский Б. М. Хронос и часы. Научная мысль кавказа, 1996, №2.

13. Моисеева Н. Время в нас и время вне нас. Лениздат, 1991. – С. 101.

14. Sassone-Corsi P. Molecular cloks: Mastering time by gene regulation. Nature (Gr. Brit.), 1998, V. 392, № 6679. – P. 871 – 874.

15. Межерин В. А. Биологическое время и его метрика. В сб. Фактор времени в функциональной организации деятельности живых систем. Л., 1980. – С. 20.

16. Цит. по: Мауринь А. М. Становление концепции биологического времени. В сб. Методологические аспекты эволюционного учения. К., 1986. – С. 95.

17. Урманцев Ю. А. Специфика пространственных отношений в живой природе. В. сб. Пространство, время, движение. М.: Наука, 1971. – С. 232 – 238.

18. Шмидт-Ниельсен К. Размеры животных: почему они так важны? М.: Мир, 1987. – С. 157 – 165.

19. Левич А. П. Субституционное время естественных систем. Вопросы философии, 1995, №2. – С. 58.

20. Моисеева Н. Свойства биологического времени. В сб. Фактор времени в функциональной организации деятельности живых систем. Л., 1980. – С. 15 – 19.

21. Михайловский Г. Е. Организация времени в биологических системах. Журн. общей биологии, 1989, № 1. – С. 72 – 81.

Вперше стаття опублікована у:

Віфлянцев В. В. Розвиток уявлень про біологічний час та їх актуальний філософський статус // Вісник Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – Вип. 39. – С. 91 – 96.