Генні технології як реалізація екзистенційних ризиків людства

Дана стаття присвячена аналізові проблеми можливих небезпек, пов’язаних із активною технологізацією життєвого світу людини на прикладі питання широкого впровадження в практику генних технологій. Генні технології розглядаються як реалізація маніпулятивно-комерційних світоглядних принципів.

Ключові слова: генні технології, клонування, екзистенційні ризики.

Проблема екзистенційних ризиків, що несе із собою широке впровадження в практику генних технологій, є частиною більш загальної проблеми небезпеки зміни людиною своєї суті у зв’язку з тотальною технологізацією її життєвого світу. Тому обговорення цієї проблеми почнемо з того, що підкреслимо її європейське культурне походження. Тобто, найбільше значення ця проблема має в межах європейської культурної традиції, а її коріння живиться в сучасних практиках, які реалізують здебільшого модернові та просвітницькі життєсмислові проекти.

Якщо порівнювати класичні східну та західну світоглядні парадигми, то практики, спрямовані на оволодіння людиною своєю природою, з певною умовністю можна представити як реалізацію двох загальних для сучасного світу смисложиттєвих стратегій, які визначаються на особистісному і соціальному рівнях: маніпулятивно-комерційної та медитативно-споглядальної.

Маніпулятивно-комерційна стратегія реалізує прагматичний, раціоналістичний, утилітарний підходи. Разом з цим, з обріїв раціоналістичного світогляду майже зникає емоційно-вольова складова сутності людських вчинків і стосунків. Тому для раціоналіста життєвий світ часто постає в образі океану безладу та абсурду, в якому є ледь помітні острівці розуму та порядку. Але, якщо в межах суто когнітивної діяльності цей образ є цілком продуктивним в плані протиставлення відомого, пізнаного до невідомого і непізнаного, то на рівні технологій він виявляє неможливість повністю формалізувати й алгоритмізувати відношення «людина – машина» (технологічний процес), що знайшло відображення, наприклад, у такому понятті як «людський фактор». Неможливість точного обрахунку наперед «людського фактора» є одним із джерел екзистенційного ризику застосування будь-яких технологій, а особливо сучасних супертехнологій, здатних принципово змінювати буттєвість людини та світу.

Засади техногенної культури, яка є втіленням маніпулятивно-комерційної життєвої стратегії, зазвичай вбачають у модернових студіях, оскільки саме в них покладене чітке суб’єкт-об’єктне розмежування та формування споживацького ставлення до навколишнього світу. Міфологічно-релігійне світоглядне відношення до оточуючої людину природи на кшталт «я (людина) – ти (світ, Бог)» поступово, в ході новочасної культурної революції трансформується у «я (суб’єкт дії) – воно (об’єкт дії)». Ця трансформація супроводжувалася зміною етичних і пізнавальних настанов, які регулюють відношення людини до природи, зняттям із навколишнього світу серпанку сакральності й потаємності.

Особливе значення для десакралізації світу мають сформульовані у працях Декарта і Галілея засадничі принципи уявлень про закони природи. Згідно з цими принципами, оточуюча людину дійсність виявляє себе для людини у формі певних сталостей, які жодним чином не можуть зазнавати зовнішніх вольових впливів (сутність позиції деїзму – Бог, раз, створивши світ, у подальшому не втручається в його існування). Закон природи в класичній науці – це заборона на нескінченну множину можливостей процесуальності світу, заборона на довільність перебігу явищ. Таким чином, із природи і людського життя зникає диво. Думка вже не може рухати гори, оскільки закони забороняють цю подію, а молитва, і як прохання, і як подяка, втрачає сенс, оскільки природа постає як пасивний субстрат стосовно будь-яких актів людського волевиявлення.

Поширення віри у закономірність та законодоцільність природи за межі настанов наукової діяльності та процес зростання авторитету науки у суспільстві створили передумови для формування утилітарного ставлення до природи і власного життя в європейській культурі. Життя починає усвідомлюватись як процес суб’єкт-об’єктної взаємодії, в якій уся активність, творчість надається суб’єктові. Людина, отже, не в силах змінити закони природи, але здатна організувати свою діяльність у такий спосіб, щоб, дослідивши сталості об’єктивної дійсності, отримувати від своєї ж діяльності максимум благ (що виявляється в етимологічному зв’язку слів «користь» – «використовувати»). Слушною в цьому контексті видається думка київського дослідника В. С. Лук’янця щодо сучасних процесів модернізації планетарного мегасоціуму, в яких реалізується «прагнення підпорядкувати людину виробництву і вигоді», а спадкова інформація розглядається як «стратегічний ресурс суспільства» [3, 15].

Деякі світоглядні риси маніпулятивно-комерційної стратегії особливо рельєфно проглядають у сучасних дискусіях на тему розробки й упровадження в практику генних технологій. З філософської точки зору, прихильники широкого застосування генних технологій, включаючи технології клонування, обґрунтовують свою позицію можливістю розширення сфери свободи індивідуального вибору [2, 153]. При цьому свобода розуміється із прагматичних, вузько-антропоцентричних позицій, як можливість реалізувати якомога ширший спектр бажань і потреб. Даний підхід розглядає довкілля лише як засіб існування людського мегасоціуму, втрачаючи можливість рівноправного діалогу людини і природи. Власна буттєвість людини в цьому ключі розглядається як ресурс і джерело змін, що мають перетворити цю ж буттєвість на більш зручну та захищену. Втім, будь-який фаховий біолог-еволюціоніст зауважить, що тривале зменшення тиску негативних чинників довкілля на певну популяцію звужує в перспективі її адаптивні здатності. Цікавим підтвердженням цієї думки є той факт, що більшість сучасних довгожителів у дитинстві або молодості переживала скрутні часи – голод, війни тощо.

Щоб контролювати певну ділянку дійсності в межах маніпулятивно-комерційної життєвої стратегії, необов’язково мати сильну волю, глибокі знання та різнобічні вміння – за бажання, брак цих якостей компенсується наявністю достатньої кількості грошей. Принципово інший підхід реалізує медитативно-споглядальна життєва стратегія. Остання робить акцент на вольових зусиллях, що спрямовані на розвиток внутрішнього світу людини, самоконтроль і рефлексію. Методи цього підходу зазвичай називають духовними практиками. Більшість учень, що мають на меті перш за все розвиток духовності, є радше космоцентричними, аніж антропоцентричними. В них людина не протиставляється навколишньому світові, а природа виступає в якості спільника, мудрого вчителя, а не тільки в якості засобу діяльності.

Формування і розвиток моральних настанов класичної і некласичної науки (за класифікацією В. С. Стьопіна) відбувалися в тісній єдності зі становленням маніпулятивно-комерційних світоглядних принципів, які були закладені в модернових та просвітницьких проектах. Постнекласична наука, яка не є нейтральною до моральних, екзистенційних, трансцендентних цінностей, на сьогодні переживає етап свого становлення і поки що не є парадигмальною у більшості сфер свого практичного застосування. Тому наукові та білянаукові дискусії з приводу розвитку генних технологій і ризики, пов’язані з їх застосуванням на практиці, ведуться переважно із класичних, утилітарних позицій, зважуючи можливі зиск та шкоду.

В обговоренні проблеми можливих ризиків при застосуванні генних технологій можна часто зустрітися з думкою про те, що хід розвитку науки не зупинити жодними заборонами і засторогами, на користь якої, начебто, свідчить історія розвитку науки та людського суспільства в цілому. Тобто, мається на увазі, що існує певний закономірний хід світових соціальних процесів, складовою частиною яких є розвиток наукового знання та технологізація життєвого світу людини. Власне, в даному випадку ми маємо справу з перенесенням уявлень про закон і закономірність стосовно рівноважних і замкнених систем неживої природи (тобто ньютонівської механіки) на сферу соціальних процесів. Цю світоглядну позицію К. Р. Поппер назвав «історицизмом». Критикуючи історицизм, він зазначає: «Ми ніколи не можемо говорити про причину і наслідок в абсолютному розумінні, а маємо говорити, що одна подія є причиною іншої – її наслідку – стосовно якогось універсального закону. Проте, ці універсальні закони часто є настільки тривіальними, що ми вважаємо їх саме собою зрозумілими» [6, 39].

Звичайно, ніхто не заперечує того, що розвиток соціуму підлягає певним залежностям природного характеру, проте «віра в історичну необхідність є явним забобоном, і неможливим є передбачення ходу історії людства науковими або будь-якими іншими раціональними методами» [5, 49]. Тому в прийнятті тих чи інших рішень науковець не має покладатися виключно на «мудрість історії», «історичну необхідність», «боже провидіння» і тому подібні речі. Отже, зайве говорити про те, що впровадження в практику досягнень генних технологій, зокрема технологій клонування вищих тварин і людини, є річ неуникна. Питання полягає в тому, на скільки рівень моральності сучасних людей (і в першу чергу тих, хто впливають на прийняття рішень) відповідає рівневі ризиків і небезпек застосування тих чи інших технологій.

Разом із цим, в межах нашого аналізу проблеми варто чітко розмежовувати власне наукову діяльність як таку, що спрямована на отримання нових знань, та шляхи і способи використання цих знань в якості технологій. Адже, маючи негативний досвід екологічних і техногенних катастроф, керівництва багатьох країн приймають політичні рішення щодо заборони або мораторіїв на ті чи інші наукові дослідження, в тому числі й на дослідження в галузі генних технологій (див., напр.: [4]). Між тим, будь-яка заборона на юридичному рівні крім правових має й інші наслідки, скажімо, когнітивні, екзистенційні, світоглядні тощо.

Як зазначає київський дослідник В. Л. Чуйко, на когнітивному рівні наука має статус ціннісне невизначеної, тому що «до завершення процесу міркування, пізнання остаточно невідомо який саме результат буде отримано. А невідоме цінністю, принаймні зрозумілою та осмисленою, бути не може, оскільки не можна визначити, що саме ми цінуємо» [7, 73]. Так само невизначеними є наслідки взаємних впливів у системах «людина – природа» та «суспільство – природа». У вище цитованій праці К. Р. Поппер із цього приводу пише наступне: «Неможливо сказати, які зміни може витримати певна соціальна реальність, залишаючись при цьому сама собою» [5, 67].

Особливе місце в дискусіях з приводу можливих ризиків застосування генних технологій займає те коло проблем, яке зазвичай пов’язують із ідеями клонування людини та вищих тварин. У плані філософського осмислення проблема клонування людини є дуже привабливою, оскільки вона спонукає до роздумів над людською сутністю, глибинними основами біологічного, соціального, культурного, економічного, правового буття людини, як індивідуального, так і суспільного. Втім, винесення цієї проблеми за межі наукового обговорення сприяє створенню величезної кількості міфів, спекуляцій і просто непорозумінь, пов’язаних із даною темою.

Як і будь-який науковий термін, що тривалий час вживається в літературі, термін «клон» також має свою цікаву і непросту історію розвитку, в ході якої відбувалися його смислові уточнення і зміни. Детальний розвиток змістовних змін цього терміну наведено в праці Урсули Мітвох [8]. Не переказуючи цю статтю повністю, зупинимося на її основних моментах, важливих для нашого аналізу.

Введення в науковий оббіг терміну «клон» припадає на початок ХХ ст. і здійснюється американським селекціонером рослин Гербертом Дж. Веббером. Він обирає грецьке слово "клон", що означає гілочку, паросток, який відламують від батьківської рослини, для позначення організмів, утворених у результаті вегетативного розмноження бруньками, щепленням, живцями, бічними пагонами, кореневищами, цибулинами тощо. Річ тут полягає в тому, що вегетативне або нестатеве розмноження, яке характерне для багатьох вищих рослин та нижчих організмів, відбувається фактично внаслідок поділу тіла (соми) батьківського організму, при цьому дочірні організми, які утворилися, за сукупністю спадкових, біологічних і фізіологічних ознак є потенційно ідентичними батьківському організму.

Ми вживаємо тут епітет «потенційний» поряд із поняттям ідентичності для того, щоб підкреслити її неабсолютний характер. Адже, будь-який живий організм є відкритою системою, яка обмінюється енергією, речовиною, інформацією із зовнішнім середовищем. Таким чином, фізіологія, морфологія, біохімія та інші рівні буття біологічної істоти будуть визначатися не тільки внутрішньою організацією організму, а й зовнішніми умовами. Класичний приклад із шкільної біології: дві однакові за генотипом рослини, що ростуть одна на рівнині, інша – високо в горах, будуть мати різну зовнішність (фенотип).

При вегетативному (нестатевому) розмноженні спадкова інформація не зазнає змін, тобто не відбувається рекомбінації ДНК, що має місце при статевому розмноженні. Саме ця обставина дала підстави Г. Вебберу не вважати організми, що утворилися внаслідок вегетативного розмноження, індивідами у звичайному сенсі, а мати їх за пересаджені частини одного і того ж індивіду. Цю позицію можна прийняти, якщо вважати, що індивідуальність визначається суто генетично. Втім, навіть з точки зору біологічної теорії, не кажучи вже про філософський рівень абстракції, ми будемо в даному випадку припускатися ідеалізації, сутність якої полягатиме у нехтуванні щонайменше топологічними і хронологічними обставинами. Знов таки, наведемо класичний приклад однояйцевих близнюків, які є генетично ідентичними організмами, проте, їх реальні долі часто бувають дуже різними.

Повертаючись до історії розвитку терміну «клон», зазначимо, що згодом цей термін стали вживати також і стосовно тваринних організмів, що виникли шляхом різноманітних типів нестатевого розмноження (самозапліднення у деяких риб, диплоїдний партеногенез у ящірок роду Cnemidophorus тощо). Підкреслимо, що нестатеве розмноження у вищих тварин зустрічається переважно в тих випадках, коли ймовірність ефективного статевого запліднення внаслідок різних причин, скажімо, дуже малої вірогідності зустрічі в потрібний час різностатевих особин, є дуже низькою. Відтак, нестатеве розмноження у тварин є вимушеним засобом виживання певної популяції або і виду в цілому.

Згодом, із розвитком у біології таких галузей як культура тканин та культура клітин, термін «клон» набуває нових семантичних відтінків. Так, під клоном починають розуміти культури клітин, що походять з однієї ізольованої тканини або навіть клітини. І, нарешті, ще два значення терміну «клон» пов’язані з його застосуванням у цитології та молекулярній біології. В одному випадку мову ведуть про клонування певних ділянок ДНК, тобто отримання копій потрібних генів або їх локусів. В іншому – під клонуванням розуміють утворення ембріону тварини шляхом заміни ядра яйцеклітини на ядро диплоїдної соматичної клітини.

Таким чином, на сьогодні існують чотири основних, відмінних між собою, значення терміну «клон»: 1) група організмів, що виникла в результаті безстатевого розмноження батьківського організму; 2) культури клітин, що отримані з однієї клітини; 3) результат множення генів та інших послідовностей ДНК; 4) організм, або група організмів, утворених у результаті соматичної енуклеації яйцеклітини. Випадки народження однояйцевих близнюків слід класифікувати як особливий варіант утворення «клонів» у першому значенні цього поняття. В цьому випадку ізогенні організми утворюються внаслідок двох послідовних процесів: спочатку утворюється запліднена яйцеклітина шляхом звичайного злиття двох батьківських статевих клітин, потім ця запліднена яйцеклітина на певній стадії свого розвитку атипове ділиться, в результаті чого утворюються генетично ідентичні організми (у природі теоретично можлива їх кількість сягає 96).

Особливо палкі дискусії серед науковців, технологів, богословів та широкої громадськості виникають, коли мова йде про застосування технологій клонування у третьому і четвертому значеннях цього поняття. Адже, в першому значенні «клонування» є цілком природним процесом, і тут здебільшого йдеться про вегетативне розмноження цінних сортів рослин. У випадку з культурами клітин і тканин основні зусилля науковців зосереджуються на можливості «вирощування» певних тканин і органів для подальшої їх трансплантації на місце хворих або пошкоджених, а також на «культивації» певних клітинних ліній з метою отримання біологічно активних речовин, наприклад, гормону інсуліну. Створення тваринного організму шляхом культури клітин на сьогодні більшістю біологів не розглядається як перспективне, оскільки тут учені-практики мають ряд суттєвих перепон біологічного і технічного характеру, хоча дослідження в цьому напрямі, звичайно, ведуться.

Більш успішними в цьому плані є проекти створення трансгенних організмів та досліди створення ембріонів шляхом попереднього вилучення власного ядра яйцеклітини та перенесення в неї ядра соматичної (нестатевої) клітини з іншого організму. Саме ці технології і пов’язують із найбільшими ризиками для людства та біосфери.

Сутність штучного трансгенезу полягає у можливості включення в ДНК реципієнта окремих донорських генів або їх частин. При цьому у філогенетичному відношенні організми донора і господаря можуть дуже сильно відстояти один від одного. В результаті комбінації ДНК двох і навіть більшої кількості організмів утворюється «генетична химера», тобто істота, яка поєднує в собі ознаки кількох досить неспоріднених біологічних видів. Так, є успішні результати включення в ДНК тварин генів рослин, грибів, бактерій, і навпаки, створені рослини, що містять чужорідну ДНК організмів з інших царств і так далі. Існує й багато інших можливостей у молекулярній біології для отримання біологічних організмів зі зміненою ДНК. Наприклад, збільшуючи кількість певних генів або їх алелей в ДНК сільськогосподарських видів отримують сорти рослин з більшою врожайністю або породи тварин з більшою продуктивністю.

Тут слід зазначити, що в природі також існують процеси, внаслідок яких здійснюється так зване «горизонтальне перенесення фрагментів ДНК», тобто обмін між далекоспорідненими видами не в результаті статевого процесу (гібридизації), а за рахунок «мобільних генетичних елементів». Не останню роль у цих процесах відіграють вірусні інфекції. Втім, ще досі ці процеси залишаються мало дослідженими.

Власне, сучасні генні технології уже на сьогодні цілком дозволяють отримувати організми з бажаними властивостями, вирішуючи в такий спосіб ряд медичних, продовольчих та інших проблем. Користь від втілення в життя подібних проектів є очевидною, ризики – часто приховані й непередбачувані. Ось один із реальних прикладів. Існує проблема поїдання картоплі колорадським жуком. Генні інженери створюють таку картоплю, в листі якої синтезується неспецифічний для природного виду білок, який руйнує травну систему шкідника, спричиняючи його загибель, в результаті чого колорадський жук таку картоплю не їсть, врожай збережено. Білок, згубний для жука, є безпечним для ссавців і людини. Але спрогнозувати всі можливі наслідки вирощування цієї картоплі для різних агроекосистем практично неможливо. Адже, зрозумілим є той факт, що діючи на одну з ланок природної системи, людина впливає на всі інші її частини, і цей вплив часто може бути руйнівним для такої екосистеми. Цьому нас учить, скажімо, широке застосування у сільському господарстві отрутохімікатів, мінеральних добрив та інших хімічних речовин.

Що ж стосується технологій соматичної енуклеації яйцеклітини, які в перспективі дозволятимуть створювати ізогенні людські організми, то тут ми маємо справу не тільки з екологічними ризиками, а й з етичними, психологічними, правовими небезпеками соціального характеру. Правда, в цій проблемі ми знаходимо також і велику кількість міфів, пов’язаних зі складностями розуміння певних біологічних особливостей створення «клонованих організмів» у зазначений спосіб.

Річ у тім, що деякі біологи, а тим більше небіологи, свідомо або несвідомо припускають, що властивості вищого живого організму визначаються суто ядерною ДНК. Проте, молекулярним біологам досить давно вже відомо, що кодуюча ДНК, тобто така, яка містить гени, знаходиться не тільки в ядрі, але й у мітохондріях, а у рослин – ще й у пластидах. Більш того, ДНК складним чином взаємодіє з цитоплазмою клітини (в даному випадку – яйцеклітини), і не враховувати роль цієї взаємодії значить припускатися методологічної помилки. Таким чином, славнозвісна «клонована» вівця Долі є не клоном (у розумінні ізогенності, як чисті лінії бактерій, або група рослин, розмножених живцями від батьківської), а генетичною химерою, якщо враховувати чужорідність цитоплазми яйцеклітини та мітохондріальну ДНК, що в ній міститься. Отже технологія заміни ядра яйцеклітини на соматичне не дає поки що можливості отримати ембріон як точну генетичну копію донора цього соматичного ядра. Втім, зрозуміло, що технології майбутнього напевне дозволять обійти і цю складність та отримати на 100% ізогенні організми тварин.

Правда, ізогенність ще не означає абсолютну ідентичність, як це змальовується у деяких голлівудських кінострічках. Справді, більшість фахівців-біологів зазначають, що клон насправді не є ідентичною копією, але віддаленим у часі ізогенним близнюком. І так само, як однояйцеві людські близнюки є окремими людьми в біологічному, моральному і правовому сенсі, хоч і не генетично, – так само клон є індивідуумом, окремим від його віддаленого в часі близнюка. Мислити інакше – значить дотримуватися позиції генетичного детермінізму, згідно якої генетика повністю визначає індивідуальність і топологічні й хронологічні фактори онтогенезу (ембріогенезу та постнатального розвитку) є несуттєвими. А якщо мова йде про технології соматичної енуклеації яйцеклітини (власне, технології, які мають на сьогодні найбільші успіхи та перспективи клонального розмноження), то в цьому випадку позиція визнання абсолютної ідентичності клонів хибує ще й нехтуванням ролі цитоплазми яйцеклітини (в тому числі наявністю в ній мітохондріальної ДНК і відповідних генів) та впливом організму матері на розвиток ембріону (у випадку із плацентарними тваринами).

Повертаючись до проблеми екзистенційних ризиків, які має людство у зв’язку з розвитком генних технологій, наведемо думку американського дослідника Роберта Вахбройта із цього приводу. Так, він зазначає, що найважливіші етичні питання у суперечці з приводу клонування не включають можливі помилки технології клонування, а радше стосуються наслідків її можливого успіху [9]. Між тим, на початку цієї статті ми вказували, що методологічна неможливість повної формалізації та алгоритмізації відношень «людина – машина» і є одним із джерел різноманітних небезпек практично будь-яких технологічних процесів, а особливо тих, які спрямовані на зміну сутності людського буття.

Далі, Р. Вахбройт цілком слушно вказує на те, що концептуально клонування людини перебуває між двома іншими технологіями. З одного боку, існують технології репродукції, такі як штучне запліднення, головна мета якого – забезпечити можливість подружнім парам створити дитину, з якою вони мають біологічну спорідненість. З іншого боку, ми маємо зародкові технології генної інженерії – а саме, технології трансплантації генів, – головною метою яких є створення дитини з певними рисами. Багато прихильників клонування бачать його частиною першої технології: клонування є лише іншим способом дати можливість парі мати біологічну дитину, яку вони інакше були б нездатні мати. В іншому випадку, багато прихильників клонування розглядають його як частину другої технології: незважаючи на те, що клонування є трансплантацією цілого ядра, а не окремих генів, це так само є спробою створити дитину з певними (наперед прогнозованими) рисами.

Останнє зауваження, хоч автор про це і не пише явним чином, виходить на класичну проблему філософії техніки: взаємовідношення «природного» і «штучного». Якщо ж мова йде про людину, то ця проблема виявляється особливо гостро, оскільки тут мова йде не просто про біологічний організм, а про соціальну, політичну, моральну, правову, економічну особистість. Між іншим зазначимо, що, на жаль, у засадах техногенної цивілізації практично немає місця для того, щоб убачати рівноправну «особистість» в оточуючій людину Природі та кожній її частині. Звичайно, «штучність» продуктів людських технологій зовсім не означає їх поза природність: у даному випадку акцент робиться на тому, що людська діяльність входить у прямий антагонізм із довкіллям, практики сучасного і недалекого майбутнього людського буття виявляються руйнівними по відношенню до біосфери і людини як біологічного виду.

В цьому відношенні в практиках більшості сучасних технологій, в тому числі й технологій генної інженерії, випадають з уваги структурні зв’язки, які в теорії систем називають координаційними. Мова йдеться про те, що значні успіхи у застосуванні генних технологій сприяють формуванню, можливо неявному, позиції «центризму» в біології, біотехнології та при формуванні громадської думки. Адже, в даному випадку генно-молекулярний рівень організації біосистем приймається як визначальний, що з точки зору методології є досить необачною позицією. Між тим, радянські методологи І. Блауберг та Е. Юдін ще на початку 70-х років минулого століття писали наступне: «...сучасна біологія має справу не з одним, а з цілою низкою об’єктів та рівнями організації, кожен з яких займає не менш важливе положення в органічній природі, ніж організм» [1, 209].

Обговорюючи питання екзистенційних ризиків, пов’язаних із впровадженням у практику генних технологій, дослідники здебільшого займають одну з двох позицій: або наводять аргументи «проти», або ж апелюють до можливих зисків, приймаючи позицію «за». Зиски і вигоди від можливості конструювати себе і навколишній світ є цілком очевидними з точки зору маніпулятивно-комерційної життєвої стратегії, власне, як і небезпеки. І в цій суперечці на кожне «за» знайдеться відповідне «проти». Скажімо, генні технології дають можливість долати спадкові хвороби і взагалі покращувати свою спадковість. Разом із цим, пропонуючи деяким людям (очевидно, матеріальне забезпеченим та надзабезпеченим) можливість набути бажані риси через генну модифікацію, генна інженерія може внести біологічне поглиблення наявних соціальних розділень.

Очевидно, що на шляху такої конфронтації прибічників та противників генних технологій досить важко знайти спільне рішення, а перемога, зважаючи на сучасні процеси глобалізації і комерціалізації соціальних інститутів влади, матеріального виробництва і науки, швидше за все буде за широким застосуванням генних технологій у всіх можливих їх варіантах, що з необхідністю викличе розділення сфери генних маніпуляцій на офіційно-легітимні та кримінальні. При цьому як офіційно-легітимні, так і кримінальні практики не будуть суттєво розрізнятися за рівнем екзистенційних ризиків для людини та довкілля, про що можна судити за аналогією до теперішньої ситуації з обігу зброї та психотропних речовин. І все ж, думається, що існують і позитивні альтернативи розв’язання проблеми впровадження у загальний вжиток науково-дослідницьких досягнень. Правда, розв’язки, можливо, слід шукати не у науковій, політичній, економічній чи правовій площинах, а у світоглядній, філософській оцінці даної проблеми.

В цьому плані, релевантною видається теза про те, що розвиток сучасних технологій випереджає розвиток людської моралі. Справді, що мають на увазі апологети широкого застосування генних технологій, коли кажуть про можливості розширення свободи індивідуального вибору? Вдавшись до нехитрих розмірковувань, дійдемо парадоксального висновку – в даному випадку, свобода як можливість за рахунок внутрішніх (вольових, емоційних, інтелектуальних) зусиль долати перешкоди і тим самим розвиватися підмінюється на комфорт як ілюзію сталої забезпеченості інструментами усунення реальних і потенційних труднощів і небезпек. В такому разі, людина справді перетворюється із створіння на продукт.

Звичайно, переосмислення цілей застосування будь-яких наукових досягнень не означає відмову від їх практичних упроваджень. Аби тільки набуття «надприродних», «корисних» рис і можливостей не перетворилося на фінальну мету всіх людських сподівань і прагнень, але розглядалося як засіб для досягнення інших, більш високих цілей. Тут можливість синтезу маніпулятивно-комерційної та медитативно-споглядальної життєвих стратегій дає надії на зменшення рівня небезпеки втрати людиною своєї сутності при застосуванні сучасних супертехнологій, в тому числі й генних.

Література

1.     Блауберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного подхода. – М.: Наука, 1973. – 272 c.

2.     Видриган М. В. Свавілля як проблема сучасної філософії: Навч. посібник. – Черкаси: Видавничий відділ ЧНУ, 2006. – 232 c.

3.     Лук’янець В. С., Кравченко О. М., Мороз О. Я. та ін. Природознавство і гуманітарія. Пошуки взаєморозуміння. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2009. – 317 c.

4.     Обсуждение проекта Международной конвенции против клонирования человека в целях воспроизводства. – http://www.un.org/russian/documen/convents/cloning/#.

5.     Поппер К. Нищета историцизма: Пер. с англ. // Вопросы философии. – 1992. – № 8. – С. 49–79.

6.     Поппер К. Нищета историцизма: Пер. с англ. // Вопросы философии. – 1992. – № 10. – С. 29–58.

7.     Чуйко В. Л. Когнітивізм як об’єкт когітології. – Ніжин: Вид-во «Міланік», 2007. – 148 c.

8.     Mittwoch U. «Clone»: The History of a Euphonious Scientific Term // Medical History. – 2002. – № 46. – P. 381–402.

9.     Wachbroit R. Genetic Encores: the Ethics of Human Cloning // Report from the Philosophy and Public Policy. – 1997. – № 17(4). – P. 1–7.

В. В. Вифлянцев. Генные технологии как реализация экзистенциальных рисков человечества.

Статья посвящена анализу проблемы возможных опасностей, связанных с активной технологизацией жизненного мира человека на примере вопроса широкого внедрения в практику генных технологий. Генные технологии рассматриваются как реализация манипулятивно-коммерческих мировоззренческих принципов.

Ключевые слова: генные технологии, клонирование, экзистенциальные риски.

V. V. Viflyantsev. Genetic technologies as a realization of existential risks for the humankind.

The article is devoted to the analysis of the problem of potential risks problem related to the active teсhnologization of the human life-world presented by of wide practical introduction of genetic technologies. Genetic technologies are presented as a realization of manipulative-commercial ideological principles.

Keywords: genetic technologies, cloning, existential risk.

Вперше стаття опублікована у:
Віфлянцев В. В.  Генні технології як реалізація екзистенційних ризиків людства // Практична філософія. – 2011. – № 1. – С. 112 – 119.