Концепція елементаризму: античність і сьогодення

                           Наше пізнання реальності має

                           на увазі не саму реальність,

                           а користується цією реальністю

                           заради якоїсь іншої мети.

                                          П. О. Флоренський [1]

     Людське життя одним із своїх аспектів має експлікацію того світу, в якому воно відбувається. Діалектика взаємодії інтелекту із оточуючою природою полягає в тому, що, з одного боку, процес пізнання здійснюється за законами людського мислення і у формах, які може приймати думка. З іншого, власне інтелект є щільно “вписаним” у зовнішній світ, є його органічною частиною – первинною складовою (згідно із концепцією ідеалізму) або ним породженою (відповідно до концепції матеріалізму). Таким чином, гносеологія завжди має спокусу представляти процес пізнання або на кшталт поступу абсолютного духу (Гегель), або ж ставати на шлях пошуків матеріальних основ розумової діяльності людини (позитивісти). В першому разі, критика говорить про тенденцію до панлогізму й спроби видавати закони людського мислення за загальні закони природи. В іншому – дослідників звинувачують у механіцизмові, редукціонізмові тощо. Але в будь-якому випадку, має місце прагнення узгодити між собою два якісно різні світи: світ абстрактного мислення й світ природних речей. Більш того, треба мати певну спільну основу для того, щоб більш-менш задовільно пояснити взаємодію цих двох світів.

Особливо гостро дана проблема постає у сучасній методології наукового пошуку, де вона часто формулюється як питання онтологічного статусу тих чи інших теоретичних моделей. Власне, філософські категорії часу, простору, причинності, взаємодії, субстанції тощо виступають у цьому разі в ролі конструктивних принципів наукової картини світу, а якщо ширше, то в ролі світоглядних конструктивних принципів. З цього приводу відомий методолог науки радянських часів П. В. Копнін писав: “В завдання світогляду входить відтворення в наукових поняттях всезагальних законів розвитку, які діють у явищах” (курсив наш – В. В.) [2]. Отже, виникає принципове питання: як розуміти наукову теорію (яка є системою певних понять і уявлень) – тільки як теоретичний формалізм, що має певну емпіричну інтерпретацію, або ж як теоретичну модель певного фрагменту об’єктивної реальності.

Звичайно, філософські категорії як найбільш загальні поняття стосовно природознавства виступають у ролі методу, виконують переважно операціональні функції. Тому цілком слушною видається думка Р. Карнапа про те, що питання прийняття в теорії тих чи інших абстрактних об’єктів не має онтологічного значення в традиційному розумінні цього слова, а є просто питанням вибору мовного каркаса. Отже, вірно сформульоване питання полягає не в тому, чи реальними є, скажімо, простір і час, а в тому, “чи є наш досвід таким, що вживання даних мовних форм буде доцільним і плідним. Це теоретичне питання фактичної, емпіричної природи. Але воно стосується питання про ступінь; тому формулювання у вигляді “реально або ні” не було б адекватним” [3]. Проте, дане розмірковування, що ведеться із конвенціоналістських та прагматичних позицій, обходить той факт, що наукова теорія в певний спосіб репрезентує предмет дослідження; звичайно, цей спосіб має бути “доцільним і плідним”, але неясним залишається питання, чому той мовний каркас, який адекватно описує одну область природних явищ, стає непридатним при переході до іншої, якісно відмінної області.

Предметом обговорення даної роботи є концепція елементаризму, тобто погляду, згідно якого світ (Універсум) є системою певних базових елементів, які не мають внутрішньої структури, а отже, і саме завдяки цьому, характеризуються сталістю, незмінністю. При цьому основна увага буде сконцентрована на ідеях атомізму. Хоча, і вчення Платона про ідеї, і монадологію Ляйбніца та багато інших філософських систем цілком доцільно розглядати під кутом зору зазначеної вище концепції, та очевидна неозорість матеріалу й бажання провести паралелі із сучасною фізикою змушують обмежитись в основному аналізом розвитку ідей, які вперше були висунуті Левкіпом та Демокритом.

Але спершу визначимось із поняттями. Як було сказано вище, позиція елементаризму виходить із того положення, що в основі будь-якої структури знаходяться такі її частини, які самі є безструктурними, себто є елементарними. З точки зору гносеології, в межах цього положення вирішується ряд принципових проблем діалогу інтелекту із зовнішнім світом. По-перше, уніфікується уся нескінченна різноманітність проявів світу природних речей, що уможливлює його відображення скінченим людським розумом. По-друге, обмежується кількість типів взаємодій між різними або однаковими елементами системи, що уможливлює встановлення певних закономірностей між явищами та уведення уявлень про причинність. В такий спосіб хаос природних речей упорядковується в космос людських понять про них.

В такому широкому розумінні концепції елементаризму, її коріння слід шукати в доісторичному періоді і пов’язувати із першою теоретичною моделлю світу – числом. Уже в цій моделі відображені такі суттєві характеристики природної системи як упорядкованість (двійка йде строго за одиницею) та ієрархічність (двійка більша за одиницю, але менша за трійку). Учення давньогрецьких натурфілософів досократівської доби про першоелементи (воду, вогонь, повітря, землю, апейрон) також є прикладом теоретичного моделювання світоустрою. Прикметною рисою цих уявлень є поєднання структуралізму та телеологізму: першоелементи виступають не тільки (і навіть не стільки) як елементи певних структур, а і як причини (сутності) перебігу природних процесів. Подібний синтез досягався за рахунок того, що першоелементи розглядалися радше як комплекс властивостей, ніж як предмет. Тобто поняття води, вогню тощо мали більше абстрактно-метафоричний зміст, ніж конкретно-предметний.

Та в будь-якій натурфілософській чи науковій теорії елемент (першоелемент) виявляє себе в трьох основних ознаках: 1) безструктурність, 2) універсальність, 3) незмінність. Остання є особливо важливою не тільки з огляду на теорію пізнання, а і в інтимно-особистісних буденних, етичних, правових аспектах світовідчуття. Як зауважував Б. Рассел, “пошуки чогось незмінного – це один із найглибших серед тих інстинктів, котрі приводять людей до філософії. Вони, безперечно, мають коріння в любові до свого дому й потребі мати схов від небезпеки” [4]. Перші ж дві (безструктурність та універсальність) дають можливість, як вже зазначалося вище, представити всю безкінечну різноманітність світу в певних умоглядних образах предметів і явищ. Можна сказати, що концепція елементаризму в такий спосіб виступає знаряддям, яким послуговується інтелект при упорядкуванні первинного безладу (χάος) природних речей в систему (κόσμος) природних предметів та їх відношень. При цьому “космос” як ідея упорядкованості світу імпліцитно містить в собі уявлення про його доцільність, гармонію як певне взаємно узгоджене, невипадкове співвідношення частин цілого, а отже, уявлення про причину й наслідок, уявлення про взаємодію тощо. Поняття хаосу більш поєднується з уявленнями про випадковість, відсутність зв’язку, взаємодії, взаємної обумовленості.

На сьогодні важко достеменно стверджувати, але видається слушним припущення, що саме уявлення про доцільність світу та його гармонію, які були розвинені Піфагором та його школою, склали підвалини вчення Парменіда про істину. При цьому неявно (пізніше Аристотель скаже про це досить прозоро) поняття істини стало виконувати роль містка між світом природних речей і світом людського розуму. Поступово, у світлі вчення про істину, зовнішній світ природи починає уявлятися як певний тип буттєвої даності – реальність.

Зауважимо, що і наука, і філософія впродовж свого розвитку традиційно спиралися на уявлення про “очевидне” як такого, що не потребує доведення свого існування, а є таким, як воно сприймається, і саме тому – не потребує доведення свого існування. Ці очевидності можна віднайти і у метафізиці, і у логіці, і у природничонауковому знанні, а також і на рівні буденної свідомості, зокрема у формі апеляції до “здорового глузду”. Власне, саме на цьому стрижні тримається визнання людиною існування зовнішнього світу, який виявляється для її свідомості як даність, буття. Образно кажучи, світ для людини із дня її появи в ньому має вигляд проблеми, задачі, умова якої вже певним чином сформульована. Мабуть, що тільки позиція крайнього соліпсизму не потребує оперуванням категорією “очевидне”. Правда, соліпсизм зводить два світи – світ людської свідомості і світ природних речей – в один. Будь-яка інша гносеологія, що визнає існування цих двох якісно різних світів, вимушена визнати і певний спосіб даності світу природних речей для людської свідомості. Питання взаємодії цих двох світів є центральним і найбільш дискусійним для кожної філософської системи. Але визнання існування цього способу даності дає підстави для того, щоб вести мову про “реальність”, “дійсність”, “справдешність”, “фактичну даність” тощо. Таким чином, поняття реальності виступає в більшості випадків у якості логічно узгодженої системи очевидних тверджень. Власне, саме уявлення про реальний світ природних речей, що пізнається людиною, містить основний атрибут будь-якої речі взагалі. Головне, що можна сказати про світ природи – те, що він є, існує. Це означає, що сучасна наука, така, якою вона є на сьогодні, приблизно дві з половиною тисячі років тому отримала предмет дослідження: досліджувати і вивчати можна лише те, що є.

Але мало сказати, що цей світ є. Важливо відшукати засади його існування, завдяки чому він є, як він з’явився. В цьому плані проблема першоелементів світу розгалужується на три: генетичну, структурну і функціональну. Початково першоелементи (вода, вогонь і т. ін.) уявлялися одночасно у трьох іпостасях: 1) в ролі першооснови всього сущого, 2) в ролі структурних елементарних частин, 3) в ролі сил, що об’єднують і зв’язують речі в певну тотальну єдність (makrοκόσμος). Таким першоелементом є гераклітівський вогонь: “[...] із вогню [...] виникає (все), що існує, шляхом (його) ущільнення і розрідження, і знову (все) повертається у вогонь, позаяк вогонь є єдиною природою, що лежить в основі (всього)” [5], а також: “Все склалося із вогню та у вогонь поринає” [6]. Але згодом, у процесі диференціації та деривації смислів, ці три функції були рознесені і закріплені за трьома відносно самостійними комплексами понять.

Характеризуючи взаємозв’язок і єдність всіх речей у світі, з часів зародження філософії та науки вдавалися до найрізноманітніших уявлень, із яких на сьогодні найбільшу операціональну функціональність мають поняття сили та енергії. Генетичну ж основу світу почали вбачати в певних трансцендентних по відношенню до нього сутностях (наприклад, Богові) або ж, елегантно наділяючи сам світ одночасно атрибутами вічності та мінливості, стали вести мову про Природу (Матерію) та її закони. Ідея Парменіда про незмінність світу трансформувалася в ідею законів природи та ідею незнищуваності субстанції. Власне, фізичні закони збереження речовини, енергії, імпульсу тощо саме виявляють діалектику єдності сталості та мінливості матерії як субстанційної першооснови.

Перші спроби осмислити структуру світу поза межами міфологічних уявлень можна віднести до вчення Парменіда про єдність, суцільність та нерухомість всесвіту. З іншого боку, піфагорійці тлумачили тіло як сукупність точок, таким чином точка виступала у них одиницею простору, а всесвіт уявлявся множинним. Ідея структурної множинності і якісної різноманітності світу була підтримана і розвинена давньогрецькими атомістами. При цьому вони прагнули поєднання математичного атомізму піфагорійців та аналізу даних чуттєвого досвіду. По суті, у вченні Левкіпа та Демокрита вперше розгортається фізична інтерпретація уявлень про матерію, рух, час і простір, чого, напевно, не було у їхніх попередників – Парменіда, Зенона, Анаксагора.

Першоелементи Левкіпа та Демокрита – атоми: “Буття множинне і атоми є його достеменними одиницями” [7]. В той же час, не менш важливим структурним компонентом виступає порожнеча, в якій можна угледіти фізичне, буденне витлумачення “небуття” елеатів. Атомісти ускладнюють уявлення про світ: для Парменіда існує тільки буття, небуття немає, а отже, про останнє не можна нічого сказати. Постулат існування порожнечі вимагає її певної характеристики, вона нерухома, безмежна, не має щільності, форми, вона єдина і ніяк не впливає на тіла, що в ній знаходяться, на буття. Буття давньогрецьких атомістів є абсолютною протилежністю небуттю, тому атоми мають прямо протилежні властивості, ніж у порожнечі. Атоми мають нескінченну кількість форм, вони рухаються, є абсолютно щільними.

Стверджуючи існування нескінченної кількості форм атомів, атомісти вважали, що інакше неможливо пояснити нескінченну різноманітність явищ та їх взаємну протилежність. Тут вони явно полемізують з елеатами. Так, Анаксагор стверджував, що ніщо не відокремлене одне від одного абсолютною межею: “речі, що знаходяться в єдиному космосі, не відокремлені одна від одної і не відрубане сокирою ні тепле від холодного, ні холодне від теплого” [8]. Проте, є ще одна причина, яка змушувала атомістів постулювати нескінченну кількість форм атомів. Це питання: чому атоми є неподільними, в чому полягає їхня принципова елементарність?

Сучасна фізика, всебічно підтримуючи і розвиваючи концепцію елементаризму, прямо на це питання відповіді не дає. Так, у сучасній десятитомній енциклопедії з природознавства пишеться, що питання елементарності фізичних об’єктів – це питання експериментальне. Скажімо, на практиці встановлено, що молекули, атоми, атомні ядра мають внутрішню структуру, яка вказує на наявність у них складових частин. Тому їх не можна вважати елементарними часточками. Нещодавно було показано, що такі частинки, як мезони та баріони також мають внутрішню структуру. В той же час в електрона внутрішня структура ніколи не спостерігалася і тому його можна віднести до елементарних часточок. Іншим прикладом елементарної частинки є квант світла – фотон [9]. З іншого боку, принципова елементарність частинок, які на сьогодні визнаються елементарними, аж ніяк не стверджується. Навпаки, на майбутніх надпотужних прискорювачах елементарних частинок (колайдерах) сподіваються все ж таки з’ясувати структуру фундаментальних часточок, яка може виявитися за умов високих енергій [10].

Але для давніх греків питання причин елементарності першоелементів було радше логічним, ніж емпіричним (хоча відомо, що концепція атомізму не в останню чергу посилалася і на звичайний буденний досвід; зокрема, уявлення про порожнечу і найдрібніші частинки виводилося із таких фактів практичного досвіду як розповсюдження запахів, поступове і непомітне стирання мармурових сходинок та золотих монет, здатність відра золи прийняти в себе відро води тощо). Першоелемент, як вже зазначалося, має бути безструктурним, універсальним і незмінним. При цьому безструктурність (неподільність) атомів пояснювалася саме їхньою незмінністю. Адже мінливість цілого доречніше пояснювати кількісною та комбінаційною варіабельністю його частин та їх взаємодією. З іншого боку, найбільш просте має бути сталим.

В цьому пункті давньогрецькі атомісти зіткнулися зі значними труднощами епістемологічного характеру. Річ у тім, що атоми як незмінні сутності повинні бути позбавлені ознак, позаяк наявність будь-якої ознаки обов’язково містить в собі можливість різної міри її виявлення, тобто здатність до варіювання, зміни носія цієї ознаки. І справді, Гален наступним чином переказує погляди атомістів: “атоми – це різноманітні маленькі тіла, які не мають якостей [...] першотіла не можуть ні в якому відношенні змінюватися [...] так, наприклад, жоден з атомів ні нагрівається, ні охолоджується, так само не стає ні сухим, ні вологим, і тим паче не стає ні білим, ні чорним, і взагалі не набуває ніякої іншої якості внаслідок повної відсутності змін в атомі” [11]. В цьому плані, різноманітність ознак, що виявляється тілами можна пояснити їхнім рухом, порядком розташування і взаємодією першоелементів (до речі зауважити, що сучасне природознавство в поясненні явищ макросвіту із залученням уявлень про мікросвіт знаходиться саме на таких позиціях). Але елементарні часточки, будучи елементами матеріального світу, мусять мати принаймні найзагальніші (просторові, часові тощо) атрибути приналежності до цього матеріального світу. Тому у Аеція можна знайти таку думку: “Демокрит наділяв атоми двома властивостями: величиною і формою. Епікур же до них додав третє – вагу. Бо необхідно, казав останній, щоб тіла рухалися за силою тяжіння” [12]. Саме це питання викликало значні непорозуміння і суперечки.

Якщо ми визнаємо у атомів наявність величини, тобто розмірів, то маємо дати пояснення, чому саме той чи інший розмір є гранично найменшим. Ця критика в досить ясній формі викладена у Аристотеля: “безглуздо наділяти матеріальні елементи відсутністю частин” [13]. При цьому основні аргументи цієї критики зводяться до представлення розмірів у кількісному вираженні: адже, ні найменшої, ні найбільшої величини назвати не можна. Так, у схоліях до Евкліда читаємо: “Про те, що не існує найменшої величини, як стверджують демокритівці, видно із цієї теореми, згідно з якою завжди можна отримати величину, що є меншою за будь-яку дану” [14]. Очевидно, що подібні складності при прийнятті ідеї існування атомів бачив і сам Демокрит. Можливо, тому в багатьох джерелах можна зустріти твердження, наче Демокрит вважав, що є деякі атоми досить великих розмірів, наприклад, як наш світ [15]. Та може бути і так, що тут мова іде про певну відсутність чіткої визначеності розмірів атомів, про їхню, так би мовити, безрозмірність, ніж просто про вимірювані величини. З іншого боку, визнання безрозмірності атомів призвело б до виключення їх за межі матеріальних об’єктів.

Звичайно, логічна аргументація не має прямого відношення до фактично даного. Вже за часів Аристотеля розуміли відмінність між математичною абстракцією і реальною природною річчю, тобто питання ідеалізації і формалізації бралося до уваги при застосуванні арифметики або геометрії при описі природних об’єктів [16]. Але це розуміння не роз’яснює проблему фізичного змісту існування найменших часточок матерії.

На сьогоднішній день “таблиця Мендєлєєва” основних елементарних часточок містить 16 частинок, не беручи до уваги античастинок та кольорових ступенів свободи (кольорових зарядів). Переважна більшість відомих елементарних частинок не зустрічається в природних умовах на Землі і отримана на прискорювачах [17]. Сучасна фізика активно наповнює фактичним змістом концепцію елементаризму, її ідеї складають основу розуміння світу природних речей: “Сучасні досягнення фізики високих енергій зміцнюють уявлення про те, що вся багатоманітність властивостей Природи обумовлене взаємодіючими елементарними частинками” [18]. Але зазначена вище проблема причини існування межі поділу (а якщо ширше – то причина існування певних фізичних констант взагалі) до сих пір залишається відкритою. Ситуація є подібною до апорій Зенона. Адже, певне, що Зенон не хотів заперечити існування руху, а тільки показати складність його представлення в абстрактних логічно узгоджених образах. Загалом, проблема інтерпретації явищ світу природних речей одним із своїх аспектів має аналіз ситуації взаємодії закону Природи і закону Людської думки. Особливо наочним в цьому плані є питання відношення буття і небуття, а на рівні фізики – відношення матерії і вакууму.

Поступово, починаючи із праць І. Канта, Е. Гусерля, Г.-Г. Гадамера, у філософії набуває поширення думка про те, що процес пізнання людиною світу не можна представляти просто як “віддзеркалення оточуючої дійсності у свідомості homo sapiens”. Процес пізнання – це складне, багатопланове і багаторівневе інтелектуальне конструювання картини всесвіту з об’єктів зовнішньої реальності. Процес пізнання відбувається складно і суперечливо, і не тільки на інтелектуальному рівні, а і на емоційному, вольовому, етико-аксіологічному та інших рівнях людського праксису. Не останню роль в подібному конструюванні відіграють парні категорії діалектики (“частина – ціле”, “єдине – множинне” тощо). Адже, для того щоб осягнути думкою будь-які процеси, зміни, рухи, необхідно мислити їх як взаємодію певних протилежностей. Цей факт пояснює цілковиту закономірність уведення давньогрецькими атомістами поряд із поняттям “атом” поняття “порожнеча”.

З точки зору феноменології, об’єкт пізнання розкривається для суб’єкта як межа свого прояву. Межі прояву об’єкта групуються в процесі взаємодії із суб’єктом в ознаки предмета. Будь-яка ознака (а з нею і сам предмет) здатна до варіювання тільки в певних межах (які визначаються, зрозуміло, особливостями нашого сприйняття), за якими вона перестає бути сама собою. Полярність ознак – необхідна умова розрізнення предметів і явищ. Якщо ми характеризуємо щось, наділяючи його певними ознаками, то ці ознаки мають по-іншому проявлятися у того, що не є цим щось. Таким чином, наділяючи атоми здатністю мати величину і форму, вагу тощо, слід визнати існування і такої речі (або речей), яка не мала б цієї здатності, в іншому разі, подібні характеристики просто втрачають свій логічний смисл.

Для Парменіда поняття “небуття” було скоріш умоглядним, для Левкіпа поняття порожнечі мало, як зазначалося вище, також і емпіричний зміст. Проте, на рівні умоглядної абстракції, левкіпова порожнеча – це ніщо. Звичайно, таке уявлення про порожнечу не узгоджувалося із логікою давньогрецької аргументації: якщо порожнеча існує, тоді вона не ніщо, а тому вона не порожнеча. З іншого боку, ствердження існування атомів і порожнечі дало змогу логічно узгоджено пояснити явища фізичного руху (та і будь-які зміни взагалі). Правда, щодо цього пункту Б. Рассел зазначає: “у заповненому просторі може бути обертовий рух – за умови, що він існував справіку. Можна погодитись – і, мабуть слушно, – що рух ніколи не може початись у заповненому місці, але не можна доказово твердити, що він не може відбуватися там узагалі” [19].

Та з яких би причин не постала необхідність уведення поняття порожнечі, очевидною залишається операціональна та евристична потужність ідеї існування атомів у своїй множинності, полюсом до яких є порожнеча у своїй єдності. На користь цієї думки свідчить хоча б той факт, що фізика досі не відмовилася від ідеї існування елементарних частинок та фізичного вакууму. При цьому важливо відмітити, що ідея атомізму та ідея порожнечі, починаючи вже із Левкіпа та Демокрита функціонують у певній концептуально нерозривній єдності. Щоправда, із часу свого виникнення, концепція елементаризму-атомізму зазнала чималих змістовних трансформацій.

Прагнучи уникнути труднощів у наочно-логічному представленні порожнечі, Аристотель чи не вперше виразно каже про матерію і простір, на означення останнього користуючись терміном місце (τόπος). При цьому Стагирит намагається з’ясувати фізичну сутність місця: “…форма і матерія є невіддільними від предмета, а для місця це припустимо… напевне, місце є чимось на кшталт ємності, адже ємність є, наче, рухоме місце, сама ж вона не має нічого від вміщеного в неї предмета” [20]. В такий спосіб порожнеча набуває предметного змісту – порожнє місце це вже не ніщо, а простір, який має певні властивості, що можна досліджувати. Наступний рішучий крок на шляху створення опозиції “матерія – простір” був зроблений Ньютоном із розробкою концепції абсолютних простору і часу. У плані проблематики даної статті, дуже важливо відмітити, що в онтологічному ракурсі абсолютний простір має статус вищої реальності – вищої від емпірично спостережуваної.

Тут слід зауважити, що в добу Нового часу відбувається новоякісний синтез концепції Істини і концепції Деміурга. Тому для Ньютона цілком природно вбачати найвищу істину в абсолютній, трансцендентній по відношенню до людського інтелекту божественній реальності. Більш того, недосяжність абсолютної істини для розуму не є підставою для вилучення її за межі наукової теорії, а навпаки – існування емпіричних часу і простору виводяться з абсолютних: “Відносний, такий, що здається або повсякденний час є або точна, або мінлива, що осягається чуттями, зовнішня, що здійснюється за посередництвом якого-небудь руху, міра тривалості, що застосовується у повсякденному ужитку замість істинного математичного часу...” (курсив наш – В. В.) [21]. Те саме сказано і стосовно абсолютного та відносного простору. До речі також відмітити, що абсолютні час і простір Ньютон наділяє атрибутами сталості і незмінності, тобто вони виступають в ролі першооснов світоустрою. Звичайно, постулат абсолютних простору і часу можливий тільки за умови сприйняття існування Абсолюту як найпереконливішої очевидності.

Історики науки, обговорюючи тему простору і часу, зазвичай вказують на полеміку між Ньютоном та Ляйбніцем, який вважав, що час і простір є системами відношень між речами, але не вмістищем, не субстанцією [22]. Як відомо, край суперечці поклала теорія Ейнштейна, визнавши правоту Ляйбніца. Проте, навіть і сучасна фізика не відмовилася від уявлень про порожній простір, на означення якого увели поняття фізичного вакууму. Правда, згідно з уявленнями сучасної фізики, вакуум не є абсолютною порожнечею, яку мали на увазі давньогрецькі атомісти. “Вакуумом за визначенням називається такий стан системи часточок або полів, в якому відсутні реальні часточки (кванти полів). Але це зовсім не значить, що вакуум – абсолютна порожнеча. Насправді у вакуумі весь час народжуються і зникають віртуальні (короткоживучі) часточки... Таким чином, вакуум – не порожнеча, а досить складна фізична система із великою кількістю ступенів свободи” [23].

Неважко помітити, що в основі наведених вище уявлень про фізичний вакуум як про стан системи лежить реляційна концепція розуміння природи простору і часу, тобто сучасна фізика схильна розглядати простір і час не як речі, а як відношення між речами. В цьому плані мовно-дискурсивна аристотелівська опозиція “матерія – простір” втрачає свою дескриптивну силу. Справді, ньютонівська механіка є теорією, яка настільки очевидно описує світ природних речей, що поклала початок тенденції ототожнення “матеріального” та “реального”. Цікавою в цьому плані є також і думка Дж. Уілера: “...У світі немає нічого, окрім порожнього викривленого простору. Речовина, заряд та інші поля є лишень виявом викривлення простору” [24]. Але, якщо взяти до уваги ідею можливості за певних умов перетворення віртуальних частинок фізичного вакууму у реальні частинки матерії та антиматерії простору-часу [25], то маємо визнати справедливість припущення тієї думки, що і фізичний вакуум і простір-час, “наповнений” матерією, можливо, є просто різними проявами того, що давні греки називали Єдиним.

Таким чином, можна стверджувати, що в питанні з’ясування сутності простору-часу в межах сучасної фізики відбувається поступова відмова від абсолютистських поглядів. Уведення понять про фізичний вакуум, віртуальні частинки, антиматерію тощо, збагачує наші уявлення про світ природних речей, перетворюючи дослідження Універсуму на спілкування із Мультиверсумом. Разом із цим, явні сліди давньогрецької ідеї про існування абсолютної межі поділу речовини, які присутні у сучасній фізиці елементарних часточок, свідчать про те, що і до сьогодні концепція елементаризму далеко не вичерпала своїх евристичних можливостей.

ПОСИЛАННЯ

1. Флоренский П. А. У водоразделов мысли. Сочинения: В 4-х т. – Т. 3, Ч. 1. – М.: Мысль, 2000. – С. 263.

2. Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки. – М.: Мысль, 1974. – С. 20.

3. Карнап Р. Философские основания физики. – М.: Прогресс, 1971. – С. 309.

4. Рассел Б. Історія західної філософії. – К.: Основи, 1995. – С. 51.

5. Маковельский А. О. Досократики. – Минск: Харвест, 1999. – С. 271.

6. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 361.

7. Маковельский А. О. Древнегреческие атомисты. – Баку: Изд-во АН Азербайджанской ССР, 1946. – С. 26.

8. Ibid. – С. 27.

9. Современное естествознание: Энциклопедия: В 10 т. – М.: Издательский Дом МАГИСТР-ПРЕСС, 2000. – Т. 4. – Физика элементарных частиц. Астрофизика. – С. 7.

10. Ibid. – С. 17.

11. Маковельский А. О. Древнегреческие атомисты. – Баку: Изд-во АН Азербайджанской ССР, 1946. – С. 225.

12. Ibid. – С. 233.

13. Ibid. – С. 249.

14. Ibid. – С. 245.

15. Ibid. – С. 227.

16. Ibid. – С. 249 – 250.

17. Современное естествознание: Энциклопедия: В 10 т. – М.: Издательский Дом МАГИСТР-ПРЕСС, 2000. – Т. 4. – Физика элементарных частиц. Астрофизика. – С. 14, 62.

18. Ibid. – С. 7.

19. Рассел Б. Op. cit. – С. 70.

20. Аристотель Соч. в 4-х т. – Т.3. – М.: Мысль, 1981. – С. 126.

21. Ньютон И. Математические начала натуральной философии. – М.: Наука, 1989. – С. 30.

22. Ґрунтовний аналіз субстанційної та реляційної концепцій часу наведений у монографії: Молчанов Ю. Б. Четыре концепции времени в философии и физике. – М.: Наука, 1977. – 192 с.

23. Современное естествознание: Энциклопедия: В 10 т. – М.: Издательский Дом МАГИСТР-ПРЕСС, 2000. – Т. 4. – Физика элементарных частиц. Астрофизика. – С. 89 – 90.

24. Уиллер Дж. Гравитация, нейтрино, Вселенная. – М., 1962. – С. 218.

25. Класичний умоглядний експеримент утворення матеріальних часточок в результаті дії світла (електромагнітного випромінювання) на фізичний вакуум описаний у книзі: Акоста В., Кован К., Грэм Б. Основы современной физики. – М.: Просвещение, 1981. – С. 8 – 11.


Вперше стаття опублікована у:
Віфлянцев В. В.  Концепція елементаризму: античність і сьогодення // Практична філософія. – 2006. – № 4. – С. 67 – 74.